По лиці йому пробігла сласна й хижа посмішка, але він мерщій зігнав її, потер рукою чоло й зіскочив на підлогу.
Він озирнувся здивовано по кімнаті й, спинившись на дівчині, раптом застиг і поволі розплився у важку посмішку.
— Слухай, Цимульку! Як це сталось?
— Що саме? — тривожно поспитала та й звела брови.
— Значить, ми з тобою побрались? Да? От здорово! їй-богу! Ніколи б і не повірив!
Обличчя Цимульки раптом потьмарилось й пройнялося глибоким смутком.
— Це значить, можна й речі переносити сьогодні? От здорово! їй-богу, не сподівався!
Цимуля поглянула на нього запитливо, повними сліз очима.
— Чого ти не сподівався?
— Та що так швидко все станеться.
— Ах, ти це?
Цимуля невдоволено одійшла й болісно простогнала. А він повернувся до неї й розважно й задоволено поспитав:
— Слухай! Може, ми сьогодні й запишемось?
— Ах, ти з цим! Я думаю, що можна ще й почекати.
— Ну, я нічого. Я тільки боявся, щоб тобі не було незручно.
— А мені що? Краще придивитись один до одного.
— Ну, я нічого не маю й проти цього.
Він підійшов до стільця, натяг штани й, поправляючи помочі, задивився на порцелянові цяцьки, розставлені на комоді. Йому впала в очі одна дуже мизикувата фігурка, що скидалась на давнього Лаокоона, і він узявся уважно роздивлятись її.
— Кому це потрібно? — зневажливо поспитав він.
1 Р у г а — церковна земля.
— Як кому? А хіба тільки тим і обходяться, що потрібно? — здивовано сказала вона.
— Такі цяцьки колись у монастирях вироблялись.
— Ну то що ж? А тепер робітниці на фабриках роблять.
— На фабриці... А хіба фабрика що таке? Це той самісінький монастир, тільки іконостас замінили машиною. А так само моляться.
— Ну, то нехай собі й моляться,— невдоволено обізвалась Цимуля.
— Що значить моляться? Значить, нехай собі стукає лобом об стовпа й байдуже!
— Ну, а тобі що до того? Нехай робить людина, що їй хочеться!
— Як то так — що хочеться? Значить, ми бились, кров проливали для того, щоб десь там якісь ідіоти стукались об стінку, шукаючи в закутку якогось Бога? Чепуха! Копійки не варто. Ти понімаєш?
Вона поглянула на нього тепер скісно, непевно й вивіряючи. І раптом він став перед нею важкий, здерев'янілий, ніби ввесь побравшись, як утопленик, зеленою тванню й ряскою, і очі вирячені так само, як у втопленика. І вона жахливо, до холоду в пальцях ніг і в глибині серця, здригнулась; а втім, угОлос зауважила:
— Який ти лютий! Хай тобі абищо!
— Ну що ж, що лютий! Лютий буду, доки не виведеться вся сволоч у нас!
Вона криво посміхнулась і тихо застогнала. І ніби той стогін засмутив Дрогодзу. Він раптом затих і став швидко одягатись.
По тому обоє сіли снідати. Якась миловида жінка зацікавлено заглянула в хату, але зразу ж і заховалась.
А в вікна били густі, білі, позолочені полотна з глибокою тепло-блакитною крайкою.
Про весну звичайно оповіщують густі запашні тумани, що їх приносить вітер з півдня й м'яко обпарює ними голі, набубнявілі віти дерев. Тоді йдуть невгамовні співи, напоєні цвітом ліщини, верболозу й сон-трави. Вони неспокійно б'ють об вікна, проходять у розщілини й дратують міцним п'яним духом вина.
І Цимуля пожадливо вбирає їх собі й важко-схвильовано дихає. Вона знає, що на озері, над синіми холодними його брижами розпласталась повітряно-ніжна верба з ледве помітною шовковою мережкою й тихо розчісує водяні хвильки.
Вона знає, що з берези капає молода, холодно-прозора, невинна, солодко-запашна кров. І ще — пахощі ліщини й торішнього листу хмарами гуляють у лісі... Це вінок плететься на молодість та дівоцтво!
Вона цілком поринає в свої спогади й тільки подеколи вчуває, як у вухах шумить кров.
Густий хрипкий кашель під ковдрою сполохує її задуму, і вона кидається геть у коридор. І по тому, як він устає і довго одхаркується над мискою, вмиваючись, вона наспіх ставить сніданок і знову вибігає в коридор.
Він ще прискає в воду, харкаючи й булькаючи.
І коли вже відходить і починає витиратись, Цимуля вбігає з коридору й запитує:
— Тобі кави чи молока?
— А хіба що?
— Та я ж не знаю, що тобі давати.
— Що хочеш, аби швидше — мені треба поспішати... А ти тут квокчеш, як квочка...
— Чого ти бурчиш?
— А того, що я боюсь, що ти почнеш розводити всяку чепуху, міщанство. А сама роздобрієш, як мегера, одягнеш капота й квоктатимеш індичкою.
— Ціц, Климку! Що ти говориш?
— Я не хочу, щоб у мене була якась квочка! Я не брався з квочкою жити...
— Що ж тобі треба, Климку?
— Щоб ти була мені товаришкою, в усьому рівною. Розумієш?
Але руки Цимулі мимоволі починають плутати рушника над ліжком. Очі їй кліпають і запливають слізьми.
— Я не знаю. Що ти хочеш від мене? Ти ж сам цього просив!
— Просив!.. Просив!..
Він починає сердито великими ковтнями пити каву насуплено й грізно. Цимуля поволі одягається й, не сідаючи до столу, бере книжки й зошити та йде до технікуму. По дорозі вона з болем і гострою образою пригадує, що це не перша вже сварка. І кожного разу Цимуля не знала, з чого зривалась суперечка і в чому вона сама повинна, і рясні сльози колюче лоскотали в горлі й напливали великими горошинами.
Дрогодза, як звичайно, приходив пізніше. На перших лекціях його зовсім не було в авдиторіях. Потім він ішов з текою під рукою до лекторської, звідти до ректора, далі з насупленоврочистим виглядом підходив до студентів і поважно, тоном суворого начальника починав говорити.
Він інколи пробігав очима й спинявся холодно й байдуже на Цимулі, але так, ніби зовсім не помічав її. Цимуля починала неспокійно кліпати очима й невдоволено одвертатись. Та біль образи якось швидко проходив, але вона ще довго лишалася в тім розм'якшено-мрійливім настрої, коли хочеться десь самій серед гурту заховатись в затишний куток і мріяти й тішити себе теплом та рясними спогадами.
їй пригадується в лісі... Трохи пізніш береза й верба ніжним шовком розпустились би оце й зазирали б похило в озеро. Вода в озерах підстелена небом, але чиста й смачна до солодкого болю. Тоді ж сідає на розкоряку іви лісовик і починає по-старечому повільно збирати воду коряками й гнати її на ліси. І від того весняного пахтіння в лісі, що тепер раптом насунуло їй густою хмарою, серце їй солодко німіє й по тому розливається густим опарним потоком по тілу. Вона заплющує очі й застигає. Але в цю пору хтось лукаво кидає над самим вухом: