По вечері Цимуля швидко прибрала все зі столу й рішуче сказала:
— Ну, а тепер бай-бай! Буде! Он там ляжеш на канапі! Щастя твое, що нема товаришки!
— То це я буду за товаришку? Йолкі зелениє!
Дрогодза почухав потилицю й захитав головою, але Цимуля густо й рішуче прошепотіла:
— Гаси мерщій лампу й лягай! Чого стоїш?
Це Дрогодзі подобалось. Він посміхнувся, чмихнув на лампу й став роздягатись.
Під ним важко зарипіла канапа, але він натяг на себе якусь стареньку ковдру й приємно зітхнув.
— Хто ж тут з тобою живе?
— Товаришка одна, вона медичка!
— Де ж вона тепер?
— Поїхала додому. Та, мабуть, і не повернеться. Ми з нею разом працювали на заводі.
— Хіба ти була на заводі, Цимульку?
— Аякже, була, ще й як працювала! — жваво сказала Цимуля.— Цілих два роки працювала.
— Де ж ти саме працювала?
— А на порцеляновім.
— Здорово! А я думав, що ти тільки в анкеті.
— Ну, в анкеті! Навсправжнісінькою була робітницею. Страшно любила, розумієш, розписувати чашки... Цілу добу сиділа б.
— Оце називається пролетаріат...
— А ти думав, як же!..
— Ну, ти зовсім молодчага, Цимулько! їй-богу!
— Ну, а як же!..
— Ну, дивись, вона ще й хвалить сама себе! Мені це подобається!
— А чому ні? Хіба я не заробила?
— А скажи, Цимульку, тепер тебе не тягне на завод?
— А що ж! Як коли, то й здорово потягне. Так би знялась і пішла!.. Я навіть літом збиралась махнути.
— Ну, то й що?
— Та не знаю! Мабуть, поїду на батьківщину. Знаєш, у нас там літом дуже гарно. Люди, правда, живуть бідно, але в лісі... Так і не виходила б звідти. Що тої ягоди... грибів... квіток. А купатись у лісових озерах, як дно чисте, піщане, а вода синя-синя... немов у казці...
Цимуля збентежено урвала й глибоко зітхнула.
— В тебе хто-небудь з батьків є? — важко поспитав Дрогодза.
— Ні, нема нікого. Я сирота.
Вона коротко сказала й затихла, ніби до чогось прислухаючись. Дрогодза поворухнувся і, зарипівши пружинами канапи, глухо обізвався:
— А я, знаєш, Цимулю, не люблю тепер природи. Якось не відчуваю її.
— Чому ж так?
— Не знаю... мені все якось холодно і важко на душі...
— Чого ж так?
— Це, певне, з революції так...
— Ну, таке!..
— Так, я в цім майже певний.
— Що ж ти тоді любиш?
Але Дрогодза раптом змінив тон і задиркувато додав:
— А тобі хіба треба знати, що я люблю?
— Ну, а то що? Звичайно, цікаво знати. Цимуля тихо зітхнула й лукаво прислухалась.
Але Дрогодза рвучко повернувся, зіскочив з канапи і, підійшовши навшпиньках до Цимулі, нахилився й важко засопів:
— Цимулю! Цимулечко!
— О, що тобі!
— Холодно, понімаєш! Цимулечко!
— Отакої! Так що ж я винна?
— Та пусти хоч трохи погрітись!
— Ну, дивись ти! Та що я тобі?
Вона дивилась на нього образливо й глузливо. А він стояв похилено й безпорадно.
— Знаєш, Цимульку, ти дуже гарна дівчина!
— Ну, то й що з того?
— Я ніколи не знав, що ти така гарна!
— Ну, та що тобі?
Вона висунула з-під ковдри голу руку і, заклавши її за голову, прислухалась.
Та він у ту пору раптом упав, упився хижо губами в руку і пристрасно зашепотів.
Вона рвучко посунулась, звелась, і поглянула без міри тужно, й злякано застогнала. А він, нестямний, кусав і пестив її.
І раптом зашепотів густим нестримним потоком. Вона болісно й безпомічно усміхнулась і, погрозивши пальчиком, лукаво прошепотіла:
— Циц, Климку!
Він зрадливо підморгнув і, піднявши ковдру, упав поруч неї.
Коли Цимуля прокинулась, крізь віконниці синіми смужками бив уже ранок. Вона мерщій зіскочила з ліжка і, як звичайно, кинулась до віконниць і, відчинивши їх, задивилась.
Був сивий, молодий, причервонений ранок. На деревах весело співало птаство, метушливо стрибаючи на галузках. Густо й рясно осипався іній, і крізь голі галузки посиніле, змолодніле небо усміхалось, і непереможно пахло весною.
І ще таячи цю ранкову посмішку, вона повернулась і раптом застигла, побачивши густі волохаті груди, рівне, якесь буденно-нудне хропіння і ніс, тепер ніби напухлий знизу... І в ту ж мить вона відчула зело весни в себе на батьківщині, в лісі, і її гостро різонуло, що сьогодні вже вона зовсім не та, що це дівоцтво — як тиха лісова квітка — неповторний момент, і його вже ніколи-ніколи не взнаєш удруге, як і цього пухнато-веселого передвесняного ранку...
І вона глибоко, ніби вжалено застогнала.
На її ліжку зарипів Дрогодза і по тому підвів заспані, руді очі. Та вона з тим же болісним смутком тихо простогнала:
— Ціц, Климку! Це я так!
А він густо кашлянув, скоса поглянув на неї, солодко посміхнувся, і та посмішка замріяно застигла на обличчі.
Промінь сонця вдарив у вікно, і чомусь від нього нагадалось йому давнє-давнє дитинство. Тоді навесні, як гусята, допіру вигнані на пашу, скубуть куцу холодну травицю й сюсюкають, а надворі пахне червоним промінням і вербою,— тоді його мати, висока й худа жінка, в кофті й спідниці, що теліпались на ній, як на жердці, тоді вона ходила по господарству й так само зосередковано й заклопотано стогнала.
Вона садовила індичок на яйця, виводила на пашу пташенят; десь у комірчині лічила крашанки, віддавлювала сир, розмішувала в макітрі опару з хмелю, вчиняючи на булку або проскурки, і завжди потихеньку смоктала бичка з махорки.
Коли ж їй випадало розжитись на "льогкий", тоді діставала вона звідкись табакерку, чорну, блискучу, з якоюсь панною в рожевім убранні, що безсоромно й високо заголила собі ноги. Та байдужа до панни й табакерки, "матушка" довго крутила цигарку й запаливши — п'яно, заплющивши очі, смоктала її. Так! То були щасливі, неповоротні золоті часи дитинства, весни, молодої трави, що повитикалась, пахучих бруньок верби й ранкового проміння!
Але як їх зневажали! Як їх зневажали! Гладка куркульня напувала батька і тоді глузувала, а то й місила своїми важкими чобітьми. Кілька років їх виганяли з хати, обдурювали на "доході", на рузі !, на всьому. А раз восени довелось їм десь тулитись у заможного господаря, бо їхню "обчеську" хату відведено під холодну. Так, так! Скільки було тих образ, грубих, жорстоких, зневажливо-брутальних! Хіба їх можна забути?
І він не забув. І коли настала революція, він один з перших вирвався з війська, наскочив на село й помстився. Пізніш він став страховищем на всю околицю, й, коли проходив вулицею, від нього злякано ховались за тинами. Так, він став героєм страшної, криваво-вогняної легенди. Серце до вінець напилось цієї п'яної помсти й на яку пору заспокоїлось і вгамувалось.