Помалу дорога почала світлішати: між гори пробивалося більше сонця. І невдовзі вони почули гупання велетневого молота по землі.
– Як же ми оминемо цього страхітного залізного чоловіка? – спитала Королева, що боялась за своїх дітей. Але Дороті владнала все з допомогою чародійного пояса.
Велетень застиг нерухомо з піднятим угору молотом, і весь загін безпечно пройшов поміж його чавунними ногами.
КОРОЛЬ КРАЇНИ ЕВ
Коли на узбіччі й траплялися тепер метушливі сіро-бурі Номи, вони шанобливо мовчали, і нашим мандрівникам не докучав, як перше, їхній нахабний сміх. Номам таки не було з чого сміятись, адже їхній Король зазнав поразки.
За велетнем вони знайшли золоту Озмину колісницю, що стояла так, як вони її покинули. Лева й Тигра запрягли в ту розкішну колісницю, і в ній вистачило місця і для Озми, і для Королеви та шістьох дітей.
Малий Еврінг захотів їхати з Дороті верхи на Кобилиці, що мала довгу спину. Принц уже оговтався від своєї сором'язливості й щиро прихилився до дівчинки, що врятувала його, тому вони стали щирими друзями і, їдучи, весело розмовляли. Біліна теж сиділа на дерев'яній голові, яка, здавалось, і не помічала курчиної ваги, а хлопчик не міг надивуватися, що Курка вміє говорити, та ще й так доладно.
Коли під'їхали до провалля, Озмин Чарівний Килим безпечно переніс їх усіх через нього, і ось уже над дорогою почали траплятись дерева, на яких співали пташки, і вітрець доносив з евських ланів та луків пахощі квітів та свіжоскошеної трави, а сонце світило, зігріваючи їх і виганяючи з них холод та вогкість підземного королівства Номів.
– Я був би цілком задоволений, – мовив Страхопуд до Тік-Така, – якби тільки Залізний Дроворуб був із нами. А так у мене серце крається, що ми покинули його там.
– Еге, він був слав-ний хлоп-чина, – погодився Тік-Так, – хоча й не з дуже трив-кого ма-те-ріалу.
– Та ні, бляха – чудовий матеріал, – поквапився сказати Страхопуд, – а коли з сердешним Ніком Рубачем що й траплялося, то його легко було запаяти. Крім того, його не треба було накручувати, і він не виходив з ладу.
– Мені ін-коли хо-четь-ся, – сказав Тік-так, – щоб я був на-пха-ний со-ло-мою, як ти. Мід-ним бути важ-ко.
– Я не маю причин нарікати на свою долю, – відказав Страхопуд. – Час від часу трохи свіжої соломи – і я знов наче новенький. Але я ніколи не буду таким блискучим джентльменом, як мій бідолашний покійний друг – Залізний Дроворуб.
Можете бути певні, що Королева країни Ев і її діти були в захваті від того, що знову бачать свій рідний край, а коли на обрії з'явилися вежі Евського палацу, вони мимохіть радісно закричали. Малий Еврінг, що їхав на спині в Кобилиці поперед Дороті, так зрадів, що дістав з кишеньки кумедного бляшаного свистка й пронизливо засюрчав у нього, так що Кобилиця злякалася, стрибнула й зіп'ялася дибки.
– Що це? – спитала Біліна, змушена залопотіти крильми, аби втриматись на голові в схарапудженої Кобилиці.
– Це мій свисток, – відказав Принц Еврінг, простягти Курці долоню, на якій лежав свисток.
Свисток був зроблений із бляхи у вигляді маленької свинки й помальований зеленим. Свистіти треба було у свинчин хвостик.
– Де ти взяв його? – спитала Руда Курка, уважно розглядаючи іграшку блискучими очицями.
– В палаці Короля Номів, поки Дороті вгадувала – взяв і поклав у кишеньку, – відповів маленький Принц.
Біліна засміялась, чи то химерно засокотіла – це їй правило замість сміху.
– Нічого дивного, що я не могла знайти Залізного Дроворуба, – сказала вона. – І що чародійний пояс не зміг його відчарувати, і що Король його не знайшов!
– Що ти хочеш сказати? – спитала Дороті.
– Таж він весь час був у Принца в кишені! – вигукнула Біліна, знов засокотівши.
– Я тільки свисток узяв! – образився малий Еврінг.
– Ну, то дивись на мене! – відказала Курка, простягла лапку, торкнула нею свисток і вимовила: "Ев".
Свись!
– Доброго ранку, – привітався Залізний Дроворуб, скинувши свій схожий на димар ковпак і вклоняючись Дороті й Принцові. – Я, напевне, заснув уперше відтоді, як став залізним, бо не пам'ятаю, як ми покинули Підземне Королівство.
– Ти був зачарований, – пояснила дівчинка, з радощів обнявши свого давнього друга й міцно пригортаючи його. – Та все вже гаразд.
– Де мій свисток?! – запхинькав малий Принц.
– Тихо! – вгамувала його Біліна. – Свистка вже нема, приїдемо додому – там буде тобі новий свисток.
Страхопуд просто кинувся на груди давньому товаришеві, так зрадів і здивувався, що побачив його знову, а Тік-Так потиснув руку Залізному Дроворубові так щиро, що пом'яв кілька пальців. Потім вони підійшли до Озми, яка теж привітала залізного чоловіка, а військо, загледівши його, почало кричати: "Слава!" – і всі були раді й щасливі.
Бо Залізного Дроворуба дуже любили всі, хто знав його, і раптове повернення після того, як вони гадали, що розлучилися з ним навіки, справді було приємною несподіванкою.
Невдовзі весь загін під'їхав до королівського палацу, де вже зібралась велика юрба вітати свою Королеву та її десятьох дітей. Багато було крику, вигуків "слава!", люди кидали квіти їм під ноги і на кожному обличчі була щаслива усмішка.
Принцесу Нуднуватту вони знайшли в її дзеркальній залі, де вона милувалась однією з найвродливіших своїх голів – тією, що мала пишне каштанове волосся, мрійні світло-карі очі та гарний, наче вирізьблений з горіхового дерева, ніс.
Вона була дуже рада, що її звільнять від обов'язків перед народом Еву, і Королева лишила за нею всі її покої та гардеробну з головами навічно.
Потім Королева вивела найстаршого сина на балкон, під яким зібрався натовп підданців, і сказала їм:
– Ось ваш майбутній Правитель, Король Евардо П'ятнадцятий. Йому п'ятнадцять років, він має п'ятнадцять срібних пряжок на камзолі й буде п'ятнадцятим Евардо на троні країни Ев.
Люди прокричали "слава!" п'ятнадцять разів, і навіть Колесуни, з яких кілька було тут, голосно пообіцяли, що слухатимуться нового Короля.
Тоді Королева поклала на голову Евардо велику золоту корону, оздоблену рубінами, накинула йому на плечі горностаєву мантію й проголосила його Королем; а він вдячно вклонився всім своїм підданцям, а потім пішов з балкона подивитись, чи в королівській буфетній не знайдеться шматка якого-небудь печива.