Лишайся зі мною, ми разом вернемось до країни Ев. Я певна, що цей юний принц дасть нам притулок.
– Авжеж дам, – з великою гідністю запевнив Еврінг.
– Не турбуйся, люба, – відказала Біліна, чи то заквоктавши, чи то засміявшись. – Нехай я не людина, але й не дурепа ж. Ну, я пішла. Не прощаюсь, бо я вернусь. Не журися, скоро побачимось.
Потім Біліна кілька разів голосно квокнула, від чого маленький товстун Король знервувавсь, здавалося, ще дужче, і пройшла отвором у стіні до зачарованого палацу.
– Сподіваюся, що більш я цієї Курки не побачу, – оголосив Владар, знову сівши на трон і втираючи піт на лобі сіро-бурою хусточкою. – Кури взагалі досить надокучливі, та коли вміють говорити, тоді вони – просто страхіття.
– Біліна моя подруга, – спокійно відказала Дороті. – Може, вона не завжди така вже чемна, але я певна, що на думці в неї тільки добре.
ПУРПУРОВЕ, ЗЕЛЕНЕ Й ЗОЛОТЕ
Руда Курка, високо піднімаючи лапки, з безмежно поважним виглядом неквапно йшла по розкішних оксамитових килимах пишного палацу, гострими очицями пильно придивляючись до всього, що траплялось дорогою.
Біліна мала право на таку поважність: вона єдина знала таємницю Короля Номів, як розрізняти предмети, обернені з людей, і ті, котрі ніколи не були живими. Вона була цілком певна, що все вгадає правильно, та перш ніж почати вгадувати, їй цікаво було побачити всю пишноту підземного палацу – можливо, одного з найбагатших і найпрекрасніших у всіх чарівних краях.
Ідучи покоями, вона рахувала пурпурові оздоби, і хоч декотрі були маленькі й заховані в несподіваних місцях, Біліна вишукала їх усі, всі десять, розкиданих по різних покоях. Зелених предметів вона не рахувала, бо думала, що розшукає їх усі, коли настане час.
Урешті, оглянувши весь палац і натішившись його розкішшю, Руда Курка вернулась до одного покою, де завважила великий пурпуровий стільчик під ноги.
Вона поставила на нього лапку й вимовила: "Ев", – і зразу стільчик зник, а перед Куркою з'явилася вродлива дама, висока, струнка, прегарно вбрана.
На мить дамині очі зробились аж круглі з подиву, бо вона не пам'ятала про своє перетворення на стільчик і не могла уявити, хто вернув її до життя.
– Доброго ранку, пані, – своїм різким голосом сказала Біліна. – У вас чудовий вигляд, як на ваші літа.
– Хто це говорить? – спитала Королева Країни Ев, гордо випроставшись.
– Та це я. Мене звуть Біл, як по-справжньому, – відповіла Курка, злетівши на спинку стільця, – хоча Дороті приточила мені "іну" й називає мене Біліною. Але не в імені річ. Я врятувала вас від Короля Номів, і більш ви не рабиня.
– Тоді я щиро дякую вам за таку ласку, – сказала Королева з граційним реверансом. – Але де ж мої діти? Скажіть мені, прошу вас, де мої діти? – і сплеснула руками благально, в тривозі.
– Не турбуйтесь, – відказала Біліна, склюнувши кузочку, що повзла по спинці стільця. – Саме в цю мить вони не пустують і ніщо їм не загрожує, бо вони не можуть навіть ворухнутись.
– Що ви хочете сказати, добра незнайомко? – спитала Королева, намагаючись погамувати тривогу.
– Вони зачаровані, – відповіла Біліна, – так само, як були ви, – всі, тобто крім того хлопця, що його вихопила Дороті. Тому можна гадати, що вони якийсь час були чемними хлопчиками й дівчатками, бо просто не могли інакше.
– Ой, бідні мої серденяточка! – вигукнула Королева, скрушно застогнавши.
– Та чого там бідні, – заперечила Курка. – Ви не журіться за них, пані, бо я скоро зроблю так, що вони повернуться до вас і знов почнуть робити вам клопіт, як то буває. Ходімо, будьте ласкаві, і я покажу вам, які вони тепер гарненькі.
Вона злетіла зі свого сідала й пройшла до дальшого покою, а Королева за нею. Коли вона минала низенький столик, їй упав у око маленький зелений польовий коник, і Біліна зразу вхопила його своїм гострим дзьобом. Адже коники – улюблена страва курей, а ловити їх треба швидко, бо вони можуть стрибнути й утекти. Це б легко могло бути кінцем для Озми з Озу, якби вона була справжнім коником, а не смарагдовим. Та Біліна відчула, що коник твердий і неживий, і, здогадавшися, що він не годиться для їжі, не ковтнула його, а пустила з дзьоба.
– Як це я не зміркувала, – просокотіла вона сама до себе, – що де немає трави, там не може бути трав'яних коників. Це, можливо, щось обернене Королем на коника.
А за хвильку вона підійшла до однієї з пурпурових прикрас і під цікавим поглядом Королеви розбила чари Короля Номів. Перед ними постала гарненька дівчинка, чиї золоті кучері хмаркою падали їй на плечі.
– Еванка! – вигукнула Королева. – Рідненька моя Еванка! – і, вхопивши дівчинку в обійми, обцілувала їй усе личко.
– От і гаразд, – задоволено мовила Біліна. – Ну, пане Королю Номів, мастачка я вгадувати? Чи, може, ні?
Потім вона відчарувала ще одну дівчину, яку Королева назвала Еврозою, а потім хлопця на ім'я Евардо, старшого за свого брата Еврінга. Одне слово, Руда Курка довгенько змушувала добру Королеву скрикувати та обнімати дітей, аж поки п'ять принцес і четверо принців, усі дуже схожі одне на одного, тільки зростом різні, рядочком стали біля своєї щасливої матусі.
Принцес звали Еванна, Евроза, Евелла, Евірена й Еведна, а Принців – Евроб, Евінгтон, Евардо й Евроланд. Із них Евардо був найстарший і, коли вернеться додому, мав успадкувати батьків трон і стати Королем Країни Ев. Він був поважний і спокійний юнак, що напевне правитиме своїм народом мудро й справедливо.
А Біліна, вернувши всю королівську родину Країни Ев до їхньої справжньої подоби, почала вишукувати зелені прикраси, в які було обернено людей із Країни Оз. Познаходити їх було неважко, і невдовзі всі двадцять шість офіцерів, та й рядовий, зібрались довкола Рудої Курки, радісно дякуючи її за порятунок.
Тридцять семеро живих людей у покоях палацу дуже добре знали, що своєю волею вони завдячують кмітливості Рудої Курки, і щиро-щирісінько вихваляли її за те, що вона визволила їх від чарів Короля Номів.
– А тепер, – сказала Біліна, – я повинна знайти Озму. Вона, безперечно, десь тут і, звичайно, вона зелена, як усе, що з Озу. Отож дивіться всюди, дурні вояки, й допомагайте мені шукати.