Страхопуд кинувся рятувати свою Кобилицю, і йому теж розтовкло молотом ліву ногу, перше ніж він устиг витягти в безпечне місце Кобилицю.
Роздивившись, вони побачили, що Кобилиця геть приголомшена ударом: хоча молот і не зміг розбити вузлуватого, сучкуватого оцупка, з якого було зроблено Кобилицину голову, та обоє вух відламались, і вона мусила лишатися глухою, поки їй не зроблять нові вуха. Ліве коліно теж тріснуло – довелося зв'язати його мотузком.
Біліна пролетіла під молотом, і тепер лишилось визволити тільки рядового, що гуцикав на велетневін руці високо в повітрі.
Страхопуд ліг плазом на землю й гукнув воякові, щоб той стрибав на нього: адже він м'який, бо напханий соломою. Рядовий справді вичекав, поки рука опуститься найнижче, і зумів стрибнути так, що приземлився прямо на Страхопуда. При цьому він не зламав собі жодної кістки, а Страхопуд запевнив, що навіть не відчув нічого.
На той час Залізний Дроворуб уже приробив Кобилиці нові вуха, і весь загін рушив далі, зоставивши велетня позаду далі трамбувати землю.
КОРОЛЬ НОМІВ
Що далі вони посувались до гори, яка стояла на кордоні Королівства Ев і загороджувала їм дорогу, то темніша й похмурніша робилась та дорога, бо високі шпилі обабіч неї затуляли її від сонця. Було там і дуже тихо, бо ліс лишився далеко позаду, кругом самі голі скелі, й не співали пташки, не цокотіли вивірки.
Озма й Дороті були трохи пригнічені цією тишею, всі інші теж були мовчазні й поважні, крім самої лише Кобилиці: та, везучи на собі Страхопуда, мугикала химерну пісеньку з таким приспівом:
Дубовий кінь в дубовий ліс
Дубову голову поніс.
Коб не дубова голова,
Ще більші вмів би він дива.
Але ніхто її не слухав, бо вони вже підходили до володінь Короля Номів, і його розкішний підземний палац був, напевне, десь недалеко.
Раптом вони почули глузливий сміх і ту ж мить зупинилися. Та їм однаково довелось би за хвилину зупинятись, бо дальшу дорогу перегороджувала величезна гора, а стежка добігала до прямовисної кам'яної стіни й там кінчалась.
– Хто це реготав? – спитала Озма.
Відповіді не було, але в присмерку вони бачили якісь дивні постаті, що сновигали на тому камені.
Ті створіння самі були дуже схожі на камінь – того самого кольору й такі вугласті та тріщинуваті, наче їх відкололи від узбіччя гори. Вони тулились до крутої скелі, дивлячись на наших друзів, і сновигали вгору-вниз, туди-сюди без будь-якого ладу, що аж в очах мигтіло. Здавалося, що їм не треба стояти. на чомусь ногами: вони липли до поверхні скелі, як муха до шибки, й ні на мить не зупинялись.
– Не зва-жайте на них, – сказав Тік-Так, коли Дороті сахнулась назад. – Це тіль-ки Ho-ми. Чи Гно-ми.
– А хто такі Номи? – спитала дівчинка трохи злякано.
– Це гір-ські духи, во-ни слу-жать Ко-ро-лю Но-мів, – відповів Механічний Чоловік. – Але вони нам не зроб-лять ні-чого по-га-ного. Вам тре-ба по-кли-кати Ко-роля, бо без нього ви ні-коли не знай-де-те входу до на-лацу.
– Покличте ви, – сказала Дороті Озмі.
Саме тоді Номи зареготали знову, і той регіт був такий нелюдський та моторошний, що двадцять шестеро офіцерів скомандували рядовому "налівокругом!" – і кинулись тікати скільки духу.
Залізний Дроворуб зразу побіг за своїм військом, гукаючи: "Стій!" – а коли вони зупинилися, спитав:
– Куди це ви?
– Я… я згадав, що забув свою щіточку для зубів, – відказав один з генералів, тремтячи зі страху. – От ми й вертаємось по неї.
– Як же ви пройдете? – здивувався Залізний Дроворуб. – Адже велетень з молотом повбиває вас!
– Ой! А я й забув про велетня, – сказав Генерал, побліднувши.
– Ви, здається, багато чого забули, – зауважив Залізний Дроворуб. – Сподіваюся, ви не забудете, що ви хоробрі люди.
– Нізащо! – вигукнув Генерал, ударивши себе в гаптовані золотом груди.
– Нізащо! – вигукнули всі інші офіцери, обурено б'ючи себе в груди.
– Щодо мене, – лагідно мовив рядовий, – то я мушу слухатися своїх командирів: як накажуть тікати, я тікаю, накажуть битися – б'юся.
– Слушно, – відказав Залізний Дроворуб. – А тепер вертайтеся всі до Озми й слухайтесь її наказів. Та якщо ви знов кинетесь тікати, я переконаю її, щоб вона розжалувала всіх двадцятьох шістьох до рядових, а рядового зробила вашим генералом.
Ця жахлива погроза так їх налякала, що вони зразу вернулися туди, де стояла поряд із Левом-Боягузом Озма.
Тоді Озма гучно закричала:
– Я велю, щоб Король Номів з'явився перед нами!
Відповіді не було – тільки метушливі Номи на стіні знову глузливо засміялись.
– Вам не слід ве-літи Ко-ролю Номів, – сказав Тік-Так, – бо ви не пра-вите ним, як своїм на-родом.
Тоді Озма покликала знову:
– Я вимагаю, щоб Король Номів з'явився перед нами.
Знову їй відповів тільки глузливий сміх, а примарні Номи й далі сновигали по кам'яній стіні.
– Спро-буй-те по-про-сити, – сказав Тік-Так Озмі. – Коли він не з'я-вив-ся на вашу ви-могу, то, може, вислу-хає ваше про-хання.
Озма гордо оглянулась навколо.
– Ви хочете, щоб ваша Правителька просила цього злого Короля Номів? – спитала вона. – Невже Озма з Озу принизиться перед цим створінням, що живе в підземному королівстві?
– Ні! – гучно закричали всі, а Страхопуд іще додав:
– Якщо він не з'явиться, ми відкопаємо його з його ж печери, мов лисицю, й покараємо за впертість. Але наша люба Правителька повинна завжди зберігати свою гідність, як я зберігаю свою.
– А я не боюсь попросити його, – озвалася Дороті. – Я ж тільки маленька дівчинка з Канзасу, а в нас удома стільки гідності, що ми не знаємо, куди її дівати. Я сама покличу Короля Номів.
– Поклич, – сказав Голодний Тигр. – А коли він зробить із тебе котлету, я залюбки з'їм тебе завтра на снідання.
Дороті ступила вперед і мовила:
– Будьте ласкаві, пане Королю Номів, вийдіть зустріньтеся з нами.
Номи знов засміялись, але з-під гори почувся негучний рик, і їх усіх наче вітром змело.
Потім у скелі відчинилися двері й чийсь голос сказав:
– Увійдіть!
– А це не пастка? – спитав Залізний Дроворуб.
– Дарма, – відказала Озма. – Ми прийшли сюди врятувати сердешну Евську Королеву та її десятьох дітей, і доведеться ризикувати ради цього.
– Ко-роль Номів чес-ний і доб-рий, – утрутився Тік-Так. – Може-те йому віри-ти, він не вчинить не по прав-ді.