— Вони наставлять гармати! Нещасний! Невже не
розумієш, над якою страшною безоднею ти стоїш?
Овід глянув через плече на викопану могилу.
— І ви, ваше преподобіє, гадаєте, що коли кинете мене туди, то вже и скінчили зі мною? Може, для певності покладете ще зверху камінь, щоб я, бува, не воскрес через три дні? Не бійтеся, ваше преподобіє. Я не піду на такі дешеві фокуси. Я лежатиму тихо, мов, та миша, де не покладете. А гармати ми все. ж наставимо.
— Боже милосердний! — вигукнув священик.— Прости цьому нещасному!
— Амінь! — пробурмотів лейтенант глибоким басо, а полковник з племінником побожно перехрести.
Не маючи надії, що засудженого можна якось надоумити, священик відмовився од марних спроб і відійшо од нього, похитуючи головою й бурмочучи молитв. Далі все сталося швидко. Овід сам став на призначен місце, кинувши останній погляд на червоне й жовте проміння, яке, сходячи, кидало сонце. Він ще раз попросив, щоб йому не зав'язували очей, і, глянувш на його мужнє лице, полковник мимоволі погодивс. Ллє обидва вони не подумали, який тягар поклали цим на солдатів.
Він стояв і посміхаючись дивився на них; руки у карабінерів тремтіли.
— Я готовий,— сказав він.
Лейтенант ступив наперед, трохи тремтячи від хвилюванн. Він ніколи ще не командував при розстрілі.
— Струнко! Готуйся! Плі!
Овід злегка похитнувся, але стояв. Одна невірна куля дряпнула його по щоці, і кілька крапель крові упало на його комір. Друга влучила трохи вище від коліна.
Коли дим розійшовся, солдати побачили, що він стоїть, так само посміхаючись, і витирає поніве рукою кров на щоці.
— Погано стріляєте, друзі,— сказав він, і його яс
ний виразний голос різонув по серцю скам'янілих від
жаху солдатів.— Ану, спробуйте ще.
Стогін і тремтіння перебігли по лаві стрільців. Коже з них цілив убік, потай сподіваючись, що смертни постріл завдасть рука сусіда, а не його. А Овід. усе стояв і посміхався до них. Вони лише обернули страту в якесь катування, і страшну розправу треба було починати знов. Раптом їх охопив жах, і, опустивш карабіни, вони безнадійно слухали прокльони й докори начальства, з тупим страхом вдивляючись у людину, яка, хоч вони її вбили, чомусь лишилася жива.
Полковник грозився кулаком і несамовито кричав, щоб солдати знов вишикувалися, взяли в руки карабін і якнайшвидше поклали цьому край. Він теж розгубивс, як і вони, і не міг глянути на страшну постат, що стояла, стояла і не хотіла упасти. Коли Овід заговорив до нього, він злякано здригнувся, почувш глумливий голос:
— Що ж це ви, полковнику, вивели якихось новобранці? Ану, може, в мене вони стрілятимуть краще. Ну, хлопці! Гей, ти там, ліворуч, держи вище карабі.
Та що ти, друже? Це ж не сковорідка у тебе в руці, а карабін. Ну, готові?
Струнко! Готуйся!
— Плі! — крикнув полковник, кидаючись наперед. Він не міг стерпіти, щоб ця людина сама командувала при своїй страті.
Знов пролунали безладні, несміливі постріли, і солдати збились докупи, дико озираючись на всі боки. Один з них навіть не стріляв. Він кинув карабі і, припавши до землі, стогнав:
— Не можу! Не можу!
Дим поволі розтанув у промінні ранішнього сонця, ї вони побачили, що Овід упав, але побачили й те, що він ще живий. З хвилину солдати й начальство стоял мов кам'яні і з жахом дивились на тіло, що корчилос і металось по землі. Раптом лікар і полковник з криком кинулись уперед, бо Овід став на одне колін і, дивлячись у лице солдатам, знов посміхнувся.
— Знову промах... Спробуйте... ще раз, хлопці...
Може...
Він похитнувся й упав на траву.
— Умер? — прошепотів полковник.
Лікар, ставши на коліна, приклав руку до закривавлено сорочки і стиха відповів:
— Здається. Дяка богові.
— Дяка богові! — повторив полковник.— Нарешті!
Племінник торкнув його за руку.
— Дядю, там кардинал. Він коло брами і хоче ввійти.
— Що? Він не ввійде... Я не дозволю. Куди ж дивитьс варта?
Брама відхилилась і знов зачинилась. Посеред двор стояв Монтанеллі ї дивився перед собою непоруш страшним поглядом.
— Ваше преосвященство! Благаю вас... це видовищ не для вас. Страта тільки скінчилася. Тіло ще не...
— Я прийшов подивитись на нього,— промовив Монтанеллі, і полковника вразило, що він говорить і ходить, мов сновида.
— Боже мій! — вигукнув зненацька один з солдатів.
Полковник швидко оглянувся.
Закривавлена маса на траві знов почала корчитись і стогнати. Лікар кинувся до Овода і поклав його го собі на коліна.
— Швидше! — розпачливо крикнув він.— Швидше
кінчіть його, ви, дикуни, ради всього святого! Це ж
нестерпно!
По руках лікаря текли потоки крові, і, піддержуюч тіло, що билось у корчах, він сам тремтів з голов до ніг. Коли він повів навколо безумним погля, шукаючи допомоги, над його плечима нахилився священик і приклав хрест до уст умираючого.
— В ім'я отця і сина...
Овід підвів голову, спершись об коліно лікаря, і глянув широко розкритими очима на розп'яття.
Серед глибокої, немов морозом скованої тиші він поволі підвів поранену праву руку і відштовхнув хрест. Усе лице його було в червоних плямах.
— Padre... ваш... бог... задоволений?..
Голова його впала на руки лікаря. "
— Ваше преосвященство!
Кардинал стояв наче остовпілий, і полковник Феррарі повторив голосніше:
— Ваше преосвященство! Монтанеллі підвів очі.
— Він умер.
— Так, умер, ваше преосвященство. Ходімо звідси. Це жахливе видовище.
— Він умер,— повторив Монтанеллі і знов глянув на обличчя страченого.— Я торкнувся його, і він умер.
— Чого ж він, власне, сподівався від людини, в яку влучило стільки куль?
— презирливо прошепотів лейтенант.
Лікар відповів йому теж пошепки:
— Мабуть, його вразив вигляд крові.
Полковник рішуче взяв Монтанеллі за руку.
— Ваше преосвященство, не дивіться більш на нього. Дозвольте капеланові провести вас додому.
— Так... я піду.
Монтанеллі повагом одвернувся від закривавленого тіла і пішов до виходу, а за ним рушили священик і сержант. Коло брами він спинився і оглянувся з страшним, як у привида лицем, на якому застигло здивування.
— Він умер...
Через кілька годин Марконе підійшов до маленьког будинку на горі, щоб сказати Мартіні, що йому вже нема для чого рискувати своїм життям.