Овід

Овід перший опустив очі. Він скорчився і сховав обличчя. Монтанеллі зрозумів, що це значило: "Йдіть". Повернувся і вийшов з камери.

Через хвилину Овід зірвався з ліжка.

— О, я не можу! Padre, верніться! Верніться!

Двері були замкнені. Довгим повільним поглядом

обвів він навколо і зрозумів, що всьому кінець.

Усю довгу ніч у дворі тихо шелестіла трава, яка мала незабаром зів'янути під ударом лопати. І всю довгу ніч ридав Овід, лежачи сам у пітьмі...

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Військовий суд відбувся у вівторок вранці.

Судили недовго і просто. Тільки виконали деякі формальності, що забрали якихось двадцять хвилин. Та й справді, ні для чого було витрачати багато часу.. Оборони не допустили, а за свідків викликали лише поранених шпигуна, офіцера та кількох солдатів. Присуд був вирішений заздалегідь. Від Монтанеллі дістали неофіційну згоду, і суддям (полковник Фер-рарі, місцевий драгунський майор та двоє офіцерів швейцарської гвардії) небагато лишилось роботи. Прочитали акт обвинувачення, вислухали свідків, і ствердили підписами присуд, який потім з відповід­но урочистістю виголосили засудженому. Він ви­слуха мовчки і, коли його спитали, що він має ска­зат, тільки нетерпляче махнув рукою. У нього на грудях була схована хустка, яку впустив Монтанеллі. Цілу ніч він проплакав над цією хусткою, цілуючи її, немов це було щось живе. На суді він стояв блідий і млявий, а на очах помітні були сліди сліз. Слова "до розстрілу", здавалось, не справили на нього враження. Лише трохи розширилися зіниці, і все.

— Відведіть його назад до камери,— сказав пол­ковни, коли всі формальності були скінчені.

Сержант, який, здавалось, от-от розплачеться, торк­ну нерухому постать за плече. Овід здригнувся і гля навколо.

— Ах, так,— промовив він.— Я забув.

Щось подібне до жалю відбилось на обличчі пол­ковник. "Він не був жорстоким від природи і в гли­бин душі соромився тієї ролі, яку відігравав протягом минулого місяця. Тепер, досягнувши головного, він ладен був піти на незначні поступки в межах своєї влади.

— Не треба надягати наручників,— сказав він, див­лячис на розпухлі, в кривавих синцях зап'ястя Ово­д.— Він може лишатися в своїй камері. Камера для

смертників занадто темна і похмура,— і, поверта­ючис до племінника, додав: — Зрештою, це формальність.

Він закашлявся і засовав ногами від зніяковіння.

Полковник покликав сержанта, що виходив з кім­нат разом з ув'язненим:

— Почекайте, сержанте. Я хочу з ним погово­рит.

Овід не ворухнувся, немов голос полковника не доходив до його ушей.

— Може, у вас є які-небудь доручення, що ви хо­тіл б передати друзям та родичам? Є у вас родичі?

Відповіді не було.

— Ну, ви подумайте над цим і тоді скажете мені

або священикові. Я подбаю, щоб усе було виконано.

Краще перекажіть свої доручення священикові. Він

зараз прийде і пробуде з вами ніч. Якщо маєте ще які

бажання...

Овід підвівся.

— Скажіть священикові, що я хочу лишитися сам. У мене немає ні друзів, ні доручень.

— Але ви, очевидно, хотіли б сповідатись.

— Я атеїст. Я нічого не хочу, дайте мені спокій.

Він сказав усе це глухим спокійним голосом, без

виклику й роздратування, і повільно пішов до дверей. На дорозі Овід спинився.

— Я забув, полковнику. У мене є до вас просьба.

Скажіть, щоб завтра мене не зв'язували і не зав'язува­л очей. Я буду стояти цілком спокійно.

У середу, на світанку, його вивели у двір. Очевид­н, йти йому було трудно й боляче, і він важко спи­равс на руку сержанта, шкутильгаючи більше, ніж звичайно. Але від утоми й покори на його лиці не ли­шилос і сліду. Привид жаху, що гнітив його в темній порожнечі, думки про загробний світ зникли разом з ніччю. Тільки-но засяяло сонце і прийшли вороги, як знов прокинувся в ньому войовничий дух.

Шість карабінерів, призначених виконати присуд, вишикувалися проти обвитого плющем муру, того са­мог потрісканого і напівзруйнованого муру, по якому він повз у ніч нещасливої втечі. Стоячи з карабінами в руках, солдати ледве стримували сльози. Свідомість, що вони мусять убити Овода, сповнювала їх невимов­ни жахом. Він, з його гострими дотепами, невгамов­ни сміхом, ясною заразливою мужністю, увійшов в їхнє сіре, похмуре життя, немов сонячний промінь.

І тепер він мусив умерти, та ще й від їхньої руки — це однаково, що померкло б сонце.

Там же, у дворі, під великим фіговим деревом, його чекала могила. її копали вночі підневільні руки, і сльози падали на лопату. Проходячи мимо, Овід за­зирну, посміхаючись, у темну яму, кинув погляд на зів'ялу траву і глибоко зітхнув, вбираючи в себе за­пашни дух щойно викопаної землі.

Коло дерева сержант спинився, і Овід подивився навколо з ясною усмішкою.

— Тут ставати, сержанте?

Той мовчки кивнув* головою. Щось перехопило йому горло, і він не міг би вимовити й слова навіть під загрозою смерті. Полковник, його племінник, лей­тенан, який мав подати команду, лікар і священик були вже у дворі. Вони намагалися бути серйозними під променистим поглядом Овода, що кидав їм весе­ли виклик.

— Д-д-доброго ранку, панове! А, і його преподобіє

теж не полінувався так рано встати! Як ся маєте,

капітане? Сьогоднішня наша зустріч приємніша для

вас, ніж перша, правда? Я бачу, ваша рука ще й досі

на перев'язі. А все тому, що я трохи схибив. Зате вже

ці добрі молодці постараються краще за мене. Прав­д ж, хлопці?

Він глянув на хмурі обличчя карабінерів.

— На цей раз не треба буде пов'язки. Ну, чого ж

ви так зажурилися? Струнко! І покажіть, як ви влучно стріляєте. Незабаром матимете стільки роботи, що

навряд чи й управитесь. А сьогодні маєте нагоду тро­х набити руку.

— Сину мій,— перебив його священик, підходячи до нього, тимчасом як інші відступили трохи назад, щоб залишити їх самих,— незабаром ти станеш перед лицем творця. Невже ти не використаєш останніх хвилин, що лишилися в тебе, на покаяння? Подумай, благаю тебе, який жах умерти з усіма гріхами на душі! Коли ти станеш перед верховним суддею, кая­тис буде пізно. Невже ти наблизишся до його гріз трону з жартом на устах?

— З жартом, ваше преподобіє? Мені здається, ви помиляєтесь. Коли прийде наша черга, ми замість півдесятка старих карабінів наставимо гармати, і тоді ви побачите, як ми жартуємо.