Овід

Монтанеллі іде до іншої кімнати і тільки хотів лягти на ліжко, як хтось знову підіймає його і кри:

"Це моє ліжко!" І він одступає з відчаєм у серці.

Минає година за годиною, а він усе бродить і бро­дит з кімнати до кімнати, з будинку до будинку, з коридора в коридор.

Жахливий сірий світанок наближається й набли­жаєтьс; годинник б'є п'яту; ніч пройшла, а він так і не відпочив. Який жах! І знову день, і знову день...

Ось він потрапив до низького склепистого підземного коридора, який, здавалось, не мав кінця. Весь ко­ридо освітлений сліпучо-яскравими лампами та лю, крізь ґратчасту стелю проникають звуки весе­ло музики, сміху, танців.

Там, наверху, над його головою, у світі живих лю­де, очевидно, святкують.

Ох, коли б найти місце, щоб заховатись і заснути! Малесеньке місце, хай навіть могилу! Він говорить це і спотикається об край могили. Відкрита могила, від якої несе смертю і пліснявою... Та байдуже, аби він міг заснути.

"Ця могила моя!" — закричав голос Гледіс, і вона, висунувши голову з-під зотлілого савана, втупила в нього очі.

Він став навколішки і простягнув до неї руки.

"Гледіс! Гледіс! Хоч трохи зжалься наді мною, до­звол мені вповзти в це вузеньке місце і заснути. Я не прошу твого кохання; я не доторкнусь до тебе, не заговорю, тільки дозволь мені лежати поруч тебе і спати. Кохана, я так давно не спав, я не знесу біль­ш й дня. Світло пече мені душу, шум розбиває мій мозок на порох. Гледіс, дозволь мені ввійти в твою могилу і заснути".

Він хоче закрити її саваном свої очі. Але вона від­штовхуєтьс од нього і, жахаючись, кричить:

"Це святотатство! Ти ж священик!"

І знову він бродить і бродить і виходить на мор­ськи берег, на голі скелі, залиті сліпучим світлом, і вода глухо стогне і все благає не тривожити її.

"Ах,— сказав він,— море буде милостивішим до мене, воно теж втомилось до смерті і не може за".

Тоді із морської глибини виринає Артур і голосно кричить:

"Море моє!"

— Ваше преосвященство! Ваше преосвященство!

Монтанеллі здригнувся й роаялющив очі. Його слу­г стукав у двері. Він машинально підвівся і відчинив йому. Той вражено глянув на кардинала — такий у нього був змучений і зляканий вигляд.

— Ваше преосвященство, ви хворі?

Монтанеллі провів рукою по лобі.

— Ні, я спав, а ви злякали мене.

— Вибачте, ваше преосвященство. Мені здалося, що ви прокинулись уранці, і я гадав...

— Уже пізно?

— Дев'ята година. До вас приїхав полковник. Ка­ж, що в нього дуже важлива справа, а знаючи, що ви встаєте рано...

— Він унизу? Я зараз.

Монтанеллі одягнувся й зійшов униз.

— Вибачте, що я так безцеремонно потурбував ваше преосвященство.

— Сподіваюся, все гаразд?

— Зовсім не гаразд. Ріварес мало не втік.

— Але раз не втік, то це ще не страшно. Як же це було?

— Його знайшли у дворі коло маленької залізної брами. Коли о третій годині ранку варта вийшла на обхід, один із солдатів спіткнувся об якесь тіло, що лежало на землі. Вони присвітили і побачили, що це Ріварес. Він був непритомний. Вони одразу ж зняли тривогу і викликали мене. Ввійшовши до його камери, я побачив, що грати перепиляні, а з вікна звисає ві­рьовк, сплетена з подертої білизни., Він спустився вниз і ліз по муру. Залізна брама до підземного туне­л була не замкнена. Все це показує, що варта була підкуплена.

— Але чого ж він лежав на землі? Може, впав з муру та розбився?

— Я спочатку теж так думав, ваше преосвящен­ств. Але тюремний лікар не знайшов ніяких слідів від падіння. Солдат, який вартував учора ввечері, каже, що, коли він приніс Ріваресові вечерю, у нього був вигляд тяжко хворого і він нічого не їв. Але це дурниці! Хвора людина не могла б перепиляти грати й лізти по стіні. Це абсурд!

— А що каже він сам?

— Він непритомний, ваше преосвященство.

— Як? Досі?

— Часом трохи приходить до пам'яті, стогне і знов непритомніє.

— Дуже дивно. Що ж думає лікар?

— Він не знає, що й думати. Ніяких ознак хво­роб серця, якою б можна було пояснити його стан,

він не знайшов. Але, в усякому разі, з ним сталося щось раптове, коли він був уже майже на волі. Я осо­бист бачу в цьому руку милостивого провидіння.

Монтанеллі злегка нахмурився.

— Що ви збираєтесь з ним робити? — спитав він

— Це я з'ясую за кілька день. А поки що це мені добра наука. Ось що значить знімати наручники... ви­бачт, ваше преосвященство.

— Сподіваюся,— перебив його Монтанеллі,— що ви не закуєте його в кайдани, поки він хворий. Лю­дин в такому стані, як ви описали, навряд чи спро знов утекти.

— Я вже подбаю, щоб він більше не пробував,— бурмотів полковник сам до себе, виходячи від карди­нал.— Хай його преосвященство забирається далі із своїми сентиментальностями. Ріварес закутий досить міцно, і буде він хворий чи здоровий, а кайданів я з нього не зніму.

— Але як це могло статися? Знепритомніти в останню хвилину, коли все вже зроблено, біля самі брами! Як часом глузує доля!

— Дуже можливо,— відповів Мартіні,— що в нього почався припадок тієї хвороби. Він, певно, боровся з ним, поки вистачило сил, і, коли вже спустився у двір, раптом знепритомнів.

Марконе люто вибив з люльки попіл.

— Як там не є, а тепер кінець. Більше ми нічого не зможемо для нього зробити. Бідолаха!

— Бідолаха! — пошепки повторив Мартіні. Він по­чува, що й для нього без Овода світ стане сумним ї порожнім.

— А що вона каже? — спитав контрабандист, ки­нувш погляд у другий кінець кімнати. Там, безсило поклавши руки на коліна і дивлячись прямо перед собою в порожній простір, самотньо сиділа Джемма.

— Я не питав її. Відколи я сказав їй, що трапи­лос, вона не промовила й слова. Краще не турбува її.

Здавалось, що вона їх не помічала, але все ж оби­дв говорили притишеним голосом, немов у кімнаті

був мрець. Після похмурої мовчанки Марконе підвів­с і заховав люльку.

— Я прийду ще ввечері,— сказав він.

Але Мартіні спинив його.

— Почекайте. Я хочу з вами поговорити.— Він ще більше притишив голос і спитав майже пошепки: — Невже справді немає ніякої надії?

— А яка ж тепер може бути надія? Починати все знов — неможливо. Коли б навіть він був у силі вико­нат свою частину плану, то ми вже нічого не змо зробити. Усіх вартових змінили, бо не певні в них. Цвіркун уже нічим нам не допоможе.