Монтанеллі іде до іншої кімнати і тільки хотів лягти на ліжко, як хтось знову підіймає його і кри:
"Це моє ліжко!" І він одступає з відчаєм у серці.
Минає година за годиною, а він усе бродить і бродит з кімнати до кімнати, з будинку до будинку, з коридора в коридор.
Жахливий сірий світанок наближається й наближаєтьс; годинник б'є п'яту; ніч пройшла, а він так і не відпочив. Який жах! І знову день, і знову день...
Ось він потрапив до низького склепистого підземного коридора, який, здавалось, не мав кінця. Весь коридо освітлений сліпучо-яскравими лампами та лю, крізь ґратчасту стелю проникають звуки весело музики, сміху, танців.
Там, наверху, над його головою, у світі живих люде, очевидно, святкують.
Ох, коли б найти місце, щоб заховатись і заснути! Малесеньке місце, хай навіть могилу! Він говорить це і спотикається об край могили. Відкрита могила, від якої несе смертю і пліснявою... Та байдуже, аби він міг заснути.
"Ця могила моя!" — закричав голос Гледіс, і вона, висунувши голову з-під зотлілого савана, втупила в нього очі.
Він став навколішки і простягнув до неї руки.
"Гледіс! Гледіс! Хоч трохи зжалься наді мною, дозвол мені вповзти в це вузеньке місце і заснути. Я не прошу твого кохання; я не доторкнусь до тебе, не заговорю, тільки дозволь мені лежати поруч тебе і спати. Кохана, я так давно не спав, я не знесу більш й дня. Світло пече мені душу, шум розбиває мій мозок на порох. Гледіс, дозволь мені ввійти в твою могилу і заснути".
Він хоче закрити її саваном свої очі. Але вона відштовхуєтьс од нього і, жахаючись, кричить:
"Це святотатство! Ти ж священик!"
І знову він бродить і бродить і виходить на морськи берег, на голі скелі, залиті сліпучим світлом, і вода глухо стогне і все благає не тривожити її.
"Ах,— сказав він,— море буде милостивішим до мене, воно теж втомилось до смерті і не може за".
Тоді із морської глибини виринає Артур і голосно кричить:
"Море моє!"
— Ваше преосвященство! Ваше преосвященство!
Монтанеллі здригнувся й роаялющив очі. Його слуг стукав у двері. Він машинально підвівся і відчинив йому. Той вражено глянув на кардинала — такий у нього був змучений і зляканий вигляд.
— Ваше преосвященство, ви хворі?
Монтанеллі провів рукою по лобі.
— Ні, я спав, а ви злякали мене.
— Вибачте, ваше преосвященство. Мені здалося, що ви прокинулись уранці, і я гадав...
— Уже пізно?
— Дев'ята година. До вас приїхав полковник. Каж, що в нього дуже важлива справа, а знаючи, що ви встаєте рано...
— Він унизу? Я зараз.
Монтанеллі одягнувся й зійшов униз.
— Вибачте, що я так безцеремонно потурбував ваше преосвященство.
— Сподіваюся, все гаразд?
— Зовсім не гаразд. Ріварес мало не втік.
— Але раз не втік, то це ще не страшно. Як же це було?
— Його знайшли у дворі коло маленької залізної брами. Коли о третій годині ранку варта вийшла на обхід, один із солдатів спіткнувся об якесь тіло, що лежало на землі. Вони присвітили і побачили, що це Ріварес. Він був непритомний. Вони одразу ж зняли тривогу і викликали мене. Ввійшовши до його камери, я побачив, що грати перепиляні, а з вікна звисає вірьовк, сплетена з подертої білизни., Він спустився вниз і ліз по муру. Залізна брама до підземного тунел була не замкнена. Все це показує, що варта була підкуплена.
— Але чого ж він лежав на землі? Може, впав з муру та розбився?
— Я спочатку теж так думав, ваше преосвященств. Але тюремний лікар не знайшов ніяких слідів від падіння. Солдат, який вартував учора ввечері, каже, що, коли він приніс Ріваресові вечерю, у нього був вигляд тяжко хворого і він нічого не їв. Але це дурниці! Хвора людина не могла б перепиляти грати й лізти по стіні. Це абсурд!
— А що каже він сам?
— Він непритомний, ваше преосвященство.
— Як? Досі?
— Часом трохи приходить до пам'яті, стогне і знов непритомніє.
— Дуже дивно. Що ж думає лікар?
— Він не знає, що й думати. Ніяких ознак хвороб серця, якою б можна було пояснити його стан,
він не знайшов. Але, в усякому разі, з ним сталося щось раптове, коли він був уже майже на волі. Я особист бачу в цьому руку милостивого провидіння.
Монтанеллі злегка нахмурився.
— Що ви збираєтесь з ним робити? — спитав він
— Це я з'ясую за кілька день. А поки що це мені добра наука. Ось що значить знімати наручники... вибачт, ваше преосвященство.
— Сподіваюся,— перебив його Монтанеллі,— що ви не закуєте його в кайдани, поки він хворий. Людин в такому стані, як ви описали, навряд чи спро знов утекти.
— Я вже подбаю, щоб він більше не пробував,— бурмотів полковник сам до себе, виходячи від кардинал.— Хай його преосвященство забирається далі із своїми сентиментальностями. Ріварес закутий досить міцно, і буде він хворий чи здоровий, а кайданів я з нього не зніму.
— Але як це могло статися? Знепритомніти в останню хвилину, коли все вже зроблено, біля самі брами! Як часом глузує доля!
— Дуже можливо,— відповів Мартіні,— що в нього почався припадок тієї хвороби. Він, певно, боровся з ним, поки вистачило сил, і, коли вже спустився у двір, раптом знепритомнів.
Марконе люто вибив з люльки попіл.
— Як там не є, а тепер кінець. Більше ми нічого не зможемо для нього зробити. Бідолаха!
— Бідолаха! — пошепки повторив Мартіні. Він почува, що й для нього без Овода світ стане сумним ї порожнім.
— А що вона каже? — спитав контрабандист, кинувш погляд у другий кінець кімнати. Там, безсило поклавши руки на коліна і дивлячись прямо перед собою в порожній простір, самотньо сиділа Джемма.
— Я не питав її. Відколи я сказав їй, що трапилос, вона не промовила й слова. Краще не турбува її.
Здавалось, що вона їх не помічала, але все ж обидв говорили притишеним голосом, немов у кімнаті
був мрець. Після похмурої мовчанки Марконе підвівс і заховав люльку.
— Я прийду ще ввечері,— сказав він.
Але Мартіні спинив його.
— Почекайте. Я хочу з вами поговорити.— Він ще більше притишив голос і спитав майже пошепки: — Невже справді немає ніякої надії?
— А яка ж тепер може бути надія? Починати все знов — неможливо. Коли б навіть він був у силі виконат свою частину плану, то ми вже нічого не змо зробити. Усіх вартових змінили, бо не певні в них. Цвіркун уже нічим нам не допоможе.