Овід

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Артур повернувся додому немов на крилах. Його переповнювало безмежне, нічим не затьмарене щастя. На зборах натякали на готування до збройного по­встанн.

Джемма стала їхньою спільницею, і він ко­ха її "Вони будуть тепер разом працювати, можливо, навіть разом умруть за республіку. Настав час роз­квіт їхніх надій. Padre побачить це і повірить у їхню справу.

Однак уранці він прокинувся у тверезішому на­стро і пригадав, що Джемма їде до Ліворно, a padre до Рима.

Січень, лютий, березень — три довгі місяці до вели­кодн. А що як Джемма підпаде під протестантський вплив? (У розумінні Артура "протестант" і "міщанин" було те саме). Ні, Джемма ніколи не стане кокетува­т й полонити серця туристів та лисих судновласни­кі, як інші англійські панночки в Ліворно. Вона зов­сі інша. Але вона може бути дуже нещасною. Така молода, без друзів, зовсім самотня серед цих схожих на деревину людей... О, якби мати була жива!..

Увечері він пішов до семінарії. Монтаїнеллі роз­мовля з новим ректором. Вигляд у нього був стомле­ни і незадоволений. Побачивши Артура, він не зрадів, як звичайно, а ще більше похмурнів.

— Це той студент, про якого я вам говорив,—

сухо промовив Монтанеллі, знайомлячи нового рек­тор з Артуром.— Я вам буду дуже вдячний, якщо ви дозволите йому й надалі користуватися бібліотекою.

Отець Карді, літній, добродушний на вигляд свя­щени, одразу ж почав говорити з Артуром про уні­версите; з легкого, невимушеного тону видно було, що він добре обізнаний з життям студентства.

Розмова скоро перейшла в суперечку про універ­ситетськ порядки — пекуче питання тих днів. На ве­лик задоволення Артура, новий ректор різко за­суджува звичай університетської адміністрації вічно

докучати студентам безглуздими й дошкульними об­меженням. — У мене чималий досвід у вихованні молоді,— го­вори він,— і я взяв собі за правило ніколи нічого не

забороняти без поважної причини. Молоді люди рідко

завдають клопоту, якщо ставитися з належною по

шаною до їх особи. Але, звичайно, і найсмирніший

кінь буде брикатися, коли безперестану натягати

віжки.

Артур дивився на отця Карді широко розплюще­ним очима. Він ніколи не сподівався, щоб новий ректор так захищав інтереси студентів. Монтанеллі не брав участі в розмові, очевидно, ця тема не ціка­вил його. Вираз його обличчя був такий стомлений і пригнічений, що отець Карді раптом сказав:

— Боюся, що надто стомив "вас, отче. Пробачте за

балакучість. Мене ця тема дуже хвилює, і я забуваю,

що іншим вона може здатися нудною.

— Навпаки, мені дуже цікаво.

Монтанеллі не любив банальних формул чем­ност, і його тон неприємно вразив Артура.

Коли отець Карді пішов, Монтанеллі повернувся до Артура із зосередженим, занепокоєним виразом, який весь вечір не сходив з його обличчя.

— Артуре, любий мій хлопчику,— почав він по

вільно,— мені треба щось сказати тобі.

"Мабуть, до нього дійшли погані чутки",— промай­нул в голові Артура, і він стурбовано глянув на за обличчя Монтанеллі.

Настало довге мовчання.

— Як тобі подобається новий ректор? — раптом

спитав Монтанеллі.

Питання було таке несподіване, що Артур у першу хвилину не знав, що відповісти...

— Мені?.. Мені він дуже подобається... Проте я й

сам ще не знаю. Це важко сказати, коли бачиш лю­дин вперше.

Монтанеллі легенько постукав пальцями по ручці крісла — звичайна його манера, коли він був чимсь збентежений або стурбований.

— Я хотів поговорити з тобою про мій від'їзд до Рима,— почав він знов. Коли ти думаєш, що це... коли ти хочеш, Артуре, я напишу, що не можу виїхати.

— Padre! A Ватикан?

— Ватикан знайде когось іншого. Я попрошу ви­баченн.

— Але чому? Я нічого не розумію.

Монтанеллі провів рукою по лобі.

— Я боюся за тебе. У голову приходять неодв'язні думки, і, зрештою, у цьому немає такої вже потреби...

— А єпіскопство?

— Ах, Артуре. Нащо воно мені, коли я рискую втратити...

Він не докінчив. Артур ніколи не бачив його та­ки і був дуже схвильований.

— Я не розумію,— промовив він.— Padre, поясніть мені краще, що вас хвилює.

— Нічого. Мене гнітить невимовний страх. Скажи мені, тобі загрожує якась небезпека?

"Він щось чув",— знов подумав Артур, прига­давш чутки про майбутнє повстання.

Але це не була його особиста таємниця, і він відповів запитанням:

— Яка може бути небезпека?

— Не питай мене, а відповідай.— Від хвилювання голос Монтанеллі звучав майже різко.— Тобі нічого не загрожує? Я не хочу знати твоїх таємниць. Скажи мені тільки це.

— Всі ми в божій волі. Звичайно, все може трапи­тис. Але я не знаю, чому б мені не лишитися живим і здоровим, поки ви повернетесь.

— Коли я повернуся... Слухай, carino: я віддаю це на твою волю. Можеш нічого не пояснювати мені, скажи тільки "залиштесь", і я не поїду. Від цього ніхто нічого не втратить, а я почуватиму, що тобі безпечніше, коли я біля тебе.

Така хворобливість уяви була зовсім не властива вдачі Монтанеллі, і Артур дивився на нього з глибо тривогою.

— Padre, я певен, що ви нездужаєте. Вам обов'яз­ков треба їхати до Рима. Постарайтеся там як слід відпочити і позбутись безсоння й головного болю.

— Гаразд,— перебив його Монтанеллі, немов сто­мившис від цієї розмови.— Я виїду завтра першим диліжансом.

— Ви щось хотіли мені сказати?

— Ні, більше нічого, нічого важливого.

На обличчі в нього була тривога, майже страх.

Через кілька днів після від'їзду Монтанеллі Артур зайшов до семінарії взяти в бібліотеці книжку і на сходах зустрів отця Карді.

— А, містер Бертон,— вигукнув ректор.— Саме вас

я й хотів бачити. Будь ласка, зайдіть до мене й допо­можіт мені в одній важкій справі.

Він одчинив двері кабінету, і Артур увійшов за ним з прихованим почуттям досади.

Йому було тяжко бачити, що в дорогій для нього кімнаті, в особистому святилищі padre хазяйнувала стороння людина.

— Я страшенний книгоїд,— сказав ректор,— і пер­ш, за що я" взявся, як приїхав сюди, це почав пере­глядат бібліотеку. Здається, вона дуже цікава, але я не розумію цієї системи каталога.

— Цей каталог не повний, багато найкращих кни­жо були додані пізніше.

— Чи маєте ви вільні півгодини, щоб пояснити

мені цю систему? —

Вони ввійшли в бібліотеку, і Артур докладно по­ясни порядок каталога. Коли він підвівся, щоб іти, ректор, сміючися, спинив його: