Овід

— Спробуйте,— сказала вона Оводові,— але не ду­ма, щоб із цього щось вийшло. Якби ви пішли до нього з моєю рекомендацією і попросили б позичи­т п'ятсот скуді, я певна, він одразу б дав вам їх, бо це надзвичайно щедра людина.

Він навіть міг би дати вам свій паспорт або переховати у себе в льоху вті­кач, але коли ви почнете розмову про рушниці, він, певно, подумає, що ми з вами божевільні.

— А може, він все-таки щось порадить або по­знайомит з кимсь із доброзичливих моряків,— від­пові Овід.— В усякому разі, варто спробувати щастя.

1 С к у д і — італійська срібна монета.

Якось під кінець місяця він увійшов до її кабінету не так дбайливо вдягнений, як звичайно, і Джемма одразу побачила, що в нього добрі новини.

— А, нарешті! Я вже боялася, що з вами щось тра­пилос.

— Я вважав, що писати небезпечно, а приїхати раніш не міг.

— Ви тільки що приїхали?

— Так. Оце прямо з диліжанса. Забіг сказати, що все влаштовано.

— Невже Бейлі допоміг вам?

— Більше ніж допоміг. Він узяв на себе пакуван­н, перевіз геть усе.

Рушниці будуть сховані в пакун­к з крамом і безпосередньо перевезені з Англії.

Його компаньйон і приятель Вільямс згодився відправити транспорт із Саутгемптона, а Бейлі протягне його через митницю в Ліворно. Тому я так і затримався. Вільямс саме виїхав до Саутгемптона, і я провів його до Генуї.

— І дорогою ви обговорювали подробиці?

— Так, поки в мене не почалась морська хвороба, що аж говорити не міг.

— То з вас поганий моряк? — жваво спитала вона, пригадавши, як мучився Артур, коли батько її якось узяв їх покататися по морю.

— Дуже поганий, хоч я багато попоїздив морем. Але ми все ж устигли поговорити в Генуї, поки паро­пла навантажувався. Ви, звичайно, знаєте Вільямса? Дуже гарна людина, надійна й розумна. Такий самий і Бейлі. До того ж обидва вміють мовчати...

— Бейлі дуже рискує, згоджуючись на таку справу.

— Я так і сказав йому, але він лише похмуро гля­ну на мене і відповів:

"А вам що до цього?" Іншої відповіді нічого було й сподіватися від нього. Коли б я зустрів його де-небудь у Тімбукту, я б підійшов до нього і сказав:

"Здрастуйте, англійцю!"

— Проте ніяк не розумію, як вони погодились! І особливо Вільямс.

— Він спочатку навідріз одмовився, але не з ляку, а тому, що вважав цю справу "неділовою". Та мені пощастило переконати його... А тепер я розкажу вам подробиці...

Коли Овід повернувся додому, сонце сідало, і кві­т японської айви, які звисали з садової стіни, здава­лис темними. Він зірвав декілька гілочок і поніс до кімнати. Коли він одчинив двері в кабінет, Зіта встала з стільця в кутку і побігла назустріч.

— Ох, Феліче, я думала, ти ніколи не прийдеш!

Першим його наміром було різко запитати, що

вона робила в його кабінеті, але, згадавши, що він не бачив її три тижні, простягнув руку і сказав досить холодно:

— Добрий вечір, Зіто! Як поживаєш?

Вона наблизила обличчя як для поцілунку, та він пройшов мимо, ніби не помітивши цього жесту, і взяв вазу, щоб поставити квіти. В цю ж хвилину широко відчинились двері, великий собака увірвався в кімна­т і почав стрибати навколо Овода, гавкаючи і по­вискуюч від радості. Овід поклав квіти і погладив собаку.

— Шайтан, друже, як поживаєш, старий? Ось і я.

Дай лапу, як хороший собака.

Злий, похмурий вираз відбився на обличчі Зіти.

— Будемо обідати? — запитала вона холодно.—

Я замовила обід у мене; ти ж писав, що прибудеш

увечері.

Він швидко обернувся.

— Дуже шкодую; тобі не треба було чекати мене.

Я трохи приведу себе в порядок і знову піду. Може,

ти поставиш ці квіти у воду?

Коли він зайшов до їдальні Зіти, вона стояла біля дзеркала, пришпилюючи одну з гілочок до плаття.

Вона, очевидно, вирішила бути веселою і підійшла до HborqlH маленьким пучечком червоних бутонів.

— Ось бутоньєрка. Я приколю тобі.

За столом Овід з усієї сили намагався бути люб'яз­ни і підтримував веселу розмову. Зіта відповідала з променистою усмішкою. її щира радість з нагоди його повернення трохи збентежила його; він звик до думки, що вона живе окремим від нього життям се­ре своїх друзів і знайомих, настільки духовно спо­ріднени з нею, що йому й на думку не спадало, ніби вона може за ним скучати. Тепер же очевидно, що вона нудьгувала за ним, раз так зраділа.

— Кофе питимем на терасі,— сказала Зіта,— ве­чі дуже теплий.

— Добре. Я візьму твою гітару. Може, ти заспі­ває що-небудь.

Вона почервоніла від щастя: Овід скептично ста­вивс до її музики і не часто просив її заспівати.

На терасі вздовж стіни була широка дерев'яна ла­в. Овід вибрав куток, звідки відкривався красивий вид на гори, Зіта сіла на виступ стіни, поставивши ноги на стільчик і притулившись до колони, яка під­пирал навіс. Вона не цікавилась пейзажем, їй приєм було дивитись на Овода.

— Дай сигарету,— сказала вона,— не віриться, але я не курила відтоді, як ти поїхав.

— Прекрасна думка. Мені не вистачає тільки си­гарет для повноти щастя.

Вона нахилилась вперед і серйозно глянула на нього.

— Ти справді щасливий?

Рухливі брови Овода піднялись.

— А чому б і ні? Я чудово пообідав, переді мною один з найпрекрасніших пейзажів Європи, скоро пи­тим кофе і слухатиму угорську народну пісню. Ніщо не турбує моєї совісті і травлення. Чого ж ще ба?

— Я знаю, чого тобі ще хочеться.

— Чого?

— Ось,— вона простягла йому коробочку.

— Жарений мигдаль! Чому ж ти не сказала мені, поки я не закурив? — сказав він з докором.

— Чому, дитинча таке! Ти можеш їсти і після си­гарет. Та ось і кофе.

Овід пив кофе і їв мигдаль з важливою і зосере­джено насолодою, ніби кіт, що хлебтав вершки.

— До чого приємно напитися пристойного кофе після тієї погані, яку дають у Ліворно,—задумливо сказав він.

— То краще залишайся завжди дома.

— Ні, я завтра від'їжджаю.

— Завтра? Чому? Куди?

— У різні місця, в справах.

Вони вирішили з Джеммою, що він мусить сам по­буват в Апеннінах, щоб домовитися з контрабанди­стам прикордонних місцевостей відносно транспортування зброї.

Переходити через кордон Папської об­ласт було дуже небезпечно, але для успіху роботи необхідно.

— Вічно справи,— зітхнула Зіта і тихо спитала: — Ти надовго їдеш?

— Ні, на два або три тижні.

— Знову в тій справі? — запитала уривчасто вона.