Овід

Сторінка 18 з 78

Етель Ліліан Войнич

Він вийняв гаманець. Лише тридцять три паоло. Але в нього дорогий годинник. На деякий час це його виручить. А взагалі це пусте — він уже якось виб'єть­с. Та вони шукатимуть його, напевне, кинуться роз­питуват в доках. Ні, треба навести їх на невірний слід, хай .думають,, що він умер. Тоді він буде віль­ни, зовсім вільний. Він тихенько засміявся, уявивши, як Бертони шукатимуть його труп. Яка комедія!

Він узяв листок паперу і написав перше, що спа­л йому на думку:

"Я вірив у вас, як у бога. Але бог — це глиняний ідол, який можна розбити молотком; а ви брехала мені все життя".

Він згорнув записку, написав ім'я Монтанеллі і, взявши ще один листок, черкнув на ньому:

"Шукайте мій труп у Дарсені".

Тоді надів капелюх і вийшов з кімнати. Проходячи повз материн портрет, він глянув На нього і посміх­нувс, знизавши плечима. Вона теж брехала йому!

Він тихенько прослизнув по коридору і, відсунув­ш на дверях засув, вийшов на великі, темні, лункі мармурові сходи. Коли він сходив униз, йому здава­лос, що під ним розступилася чорна безодня.

Перейшов двір, обережно ступаючи, щоб не збу­дит Джіана Баттісту, який спав на першому поверсі. У сараї для дров у задній стіні було маленьке заґра­тован вікно, що виходило на канал щось футів на чо­тир над землею. Він пригадав, що іржаві грати з од­ног боку були поламані. Якщо трохи розхитати їх, то можна вилізти на вулицю.

Однак грати були досить міцні. Він подряпав собі

1 Паоло — дрібна італійська монета.

і руки і розірвав рукав. Але це дурниці. Він глянув ( уздовж вулиці. Не видно було ні душі, лише простя­гавс чорний безмовний канал — огидний рів між дво прямими слизькими стінами. Можливо, що невідо­ми йому світ — це мерзенна яма, але навряд чи він знайде там більше безглуздя й підлоти, ніж у тому, що залишив позаду. Йому нема про що шкодувати, нема на що оглядатися. То був зіпсований світ, пов­ни гидкої брехні, грубого обману,— стояче болото, навіть не досить глибоке, щоб можна було втопитись.

Артур подався вздовж каналу і вийшов на малень­ки майдан коло палацу Медічі. Це тут підбігла до нього Джемма з радісним лицем і простягнутими ру­кам. Тут були невеличкі сходи з мокрими кам'яни­м приступками, що вели вниз до каналу. А далі че­ре смугу брудної води похмуро дивилась фортеця. Він ніколи раніш не помічав, який у неї незграбний убогий вигляд.

Прямуючи вузенькими вулицями, він дійшов до корабельної бухти і, знявши капелюх, кинув його у воду. Вони, певно, знайдуть капелюх, коли шукати­мут його труп.

Потім пішов понад "берегом, стурбо­ван міркуючи, як бути далі. Треба заховатися на якому-небудь судні, хоча це дуже важко. Єдине, що йому лишилося,— це пройти на самий край величез­ног старого молу Медічі, де стояла поганенька тавер­н. Може, пощастить підкупити там якогось матроса.

Але ворота до доків були зачинені. Як пройти туди, як обминути митних дозорців?

Його грошей не вистачить на той величезний хабар, якого вони зажа­дают за дозвіл пройти вночі та ще без паспорта. А крім усього, можуть ще й пізнати.

Коли він проходив повз бронзову статую "Чоти­рьо маврів", із старого будинку по той бік бухти ви­йшл якась постать і наблизилась до моста. Артур сховався в глибоку тінь за статуєю і причаївся в піть­м, обережно виглядаючи з-за п'єдесталу.

Була тиха весняна ніч, зоряна й тепла. Вода лиза­л кам'яні стіни бухти і стелилась ніжними кружка­м коло приступок, тихенько сміючись. Десь поблизу, поволі гойдаючись, рипів ланцюг. У пітьмі стримів ве­личезни залізний кран, високий і сумний. На мерех­тливом просторі зоряного неба і перлистого мере легких хмар чорніли силуети чотирьох закутих

рабів, що застигли в марному шаленому протесті про­т безжалісної долі.

Невідомий ішов непевними кроками понад берегом і співав на весь голос вуличну англійську пісню. Оче­видн, це якийсь матрос повертався з гульні в таверні.

Більше не видно було нікого. Коли матрос підійшов ближче, Артур вийшов із тіні і став йому поперек до­рог. Матрос з лайкою урвав пісню і спинився.

— Мені треба поговорити з вами,— звернувся до

нього Артур по-італійському.— Ви мене розумієте?

Той похитав головою.

— Ні, це ґерґотіння мені невтямки,— пробурмотів він. Потім, перейшовши на зіпсовану французьку мову, спитав: — Чого вам треба? Чому ви мене не пу?

— Ходім на хвилинку в тінь. Мені треба з вами поговорити.

— Он як? У тінь? Мабуть, десь заховав ножа?

— Та ні, ні, чоловіче. Хіба ви не бачите, "що мені потрібна ваша допомога? Я заплачу.

— Ага! От воно що! А ще такий франт! — пере­йшо матрос на англійську мову. Вій увійшов у тінь і сперся на огорожу пам'ятника.

— Ну,— сказав він, знов безжалісно калічачи французькі слова,— чого ж вам треба?

— Мені треба виїхати звідси."'

~— Ага! Зайцем? Хочете, щоб я вас заховав? На­творил чогось? Мабуть, штрикнули когось ножем? Усі ви тут однакові. А куди ж ви хочете їхати? Ду­ма, що не до поліції?

Він п'яно засміявся і підморгнув Артурові.

— З якого ви судна?

— З "Карлотти". Плаває між Ліворно й Буенос-Айресом. В один бік везе олію, а в другий шкури. Он вона,— показав він пальцем в бік молу.— Стара ка.

— Буенос-Айрес? Сховайте мене десь на судні.

— А скільки дасте?

— Не дуже багато. У мене лише кілька паоло.

— Ні, менше як за п'ятдесят не можу. Та й то ще дешево для такого франта, як ви.

— Що ви хочете цим сказати? Якщо вам подобає­тьс мій одяг, давайте поміняємося. Але не можу ж я вам дати більше, ніж у мене є.

— У вас є ще годинник. Ану покажіть.

Артур витяг золотий жіночий годинник, прикра­шени тонкою різьбою і емаллю з ініціалами "Г. Б.". Це був годинник його матері, але що з(того?

— А! — вигукнув матрос, швидко глянувши на го­динни.— Крадений, звичайно. Дайте я подивлюся..

Артур одвів назад руку.

— Ні,— сказав він.— Я дам вам його, коли ми бу­дем на судні. Не раніш!

— А! Ви не такий дурний, як здається. Хоч, при­сягаюс, ви вперше попали в біду. Правда?

— Це вже моя справа. Чекайте. Іде вартовий. —

Вони причаїлися за пам'ятником і почекали, поки

вартовий пройде мимо. Тоді матрос підвівся і, звелів­ш Артурові йти за ним слідом, пішов уперед, без­глузд сміючись сам до себе. Артур мовчки пішов за