Він вийняв гаманець. Лише тридцять три паоло. Але в нього дорогий годинник. На деякий час це його виручить. А взагалі це пусте — він уже якось виб'єтьс. Та вони шукатимуть його, напевне, кинуться розпитуват в доках. Ні, треба навести їх на невірний слід, хай .думають,, що він умер. Тоді він буде вільни, зовсім вільний. Він тихенько засміявся, уявивши, як Бертони шукатимуть його труп. Яка комедія!
Він узяв листок паперу і написав перше, що спал йому на думку:
"Я вірив у вас, як у бога. Але бог — це глиняний ідол, який можна розбити молотком; а ви брехала мені все життя".
Він згорнув записку, написав ім'я Монтанеллі і, взявши ще один листок, черкнув на ньому:
"Шукайте мій труп у Дарсені".
Тоді надів капелюх і вийшов з кімнати. Проходячи повз материн портрет, він глянув На нього і посміхнувс, знизавши плечима. Вона теж брехала йому!
Він тихенько прослизнув по коридору і, відсунувш на дверях засув, вийшов на великі, темні, лункі мармурові сходи. Коли він сходив униз, йому здавалос, що під ним розступилася чорна безодня.
Перейшов двір, обережно ступаючи, щоб не збудит Джіана Баттісту, який спав на першому поверсі. У сараї для дров у задній стіні було маленьке заґратован вікно, що виходило на канал щось футів на чотир над землею. Він пригадав, що іржаві грати з одног боку були поламані. Якщо трохи розхитати їх, то можна вилізти на вулицю.
Однак грати були досить міцні. Він подряпав собі
1 Паоло — дрібна італійська монета.
і руки і розірвав рукав. Але це дурниці. Він глянув ( уздовж вулиці. Не видно було ні душі, лише простягавс чорний безмовний канал — огидний рів між дво прямими слизькими стінами. Можливо, що невідоми йому світ — це мерзенна яма, але навряд чи він знайде там більше безглуздя й підлоти, ніж у тому, що залишив позаду. Йому нема про що шкодувати, нема на що оглядатися. То був зіпсований світ, повни гидкої брехні, грубого обману,— стояче болото, навіть не досить глибоке, щоб можна було втопитись.
Артур подався вздовж каналу і вийшов на маленьки майдан коло палацу Медічі. Це тут підбігла до нього Джемма з радісним лицем і простягнутими рукам. Тут були невеличкі сходи з мокрими кам'яним приступками, що вели вниз до каналу. А далі чере смугу брудної води похмуро дивилась фортеця. Він ніколи раніш не помічав, який у неї незграбний убогий вигляд.
Прямуючи вузенькими вулицями, він дійшов до корабельної бухти і, знявши капелюх, кинув його у воду. Вони, певно, знайдуть капелюх, коли шукатимут його труп.
Потім пішов понад "берегом, стурбован міркуючи, як бути далі. Треба заховатися на якому-небудь судні, хоча це дуже важко. Єдине, що йому лишилося,— це пройти на самий край величезног старого молу Медічі, де стояла поганенька таверн. Може, пощастить підкупити там якогось матроса.
Але ворота до доків були зачинені. Як пройти туди, як обминути митних дозорців?
Його грошей не вистачить на той величезний хабар, якого вони зажадают за дозвіл пройти вночі та ще без паспорта. А крім усього, можуть ще й пізнати.
Коли він проходив повз бронзову статую "Чотирьо маврів", із старого будинку по той бік бухти вийшл якась постать і наблизилась до моста. Артур сховався в глибоку тінь за статуєю і причаївся в пітьм, обережно виглядаючи з-за п'єдесталу.
Була тиха весняна ніч, зоряна й тепла. Вода лизал кам'яні стіни бухти і стелилась ніжними кружкам коло приступок, тихенько сміючись. Десь поблизу, поволі гойдаючись, рипів ланцюг. У пітьмі стримів величезни залізний кран, високий і сумний. На мерехтливом просторі зоряного неба і перлистого мере легких хмар чорніли силуети чотирьох закутих
рабів, що застигли в марному шаленому протесті прот безжалісної долі.
Невідомий ішов непевними кроками понад берегом і співав на весь голос вуличну англійську пісню. Очевидн, це якийсь матрос повертався з гульні в таверні.
Більше не видно було нікого. Коли матрос підійшов ближче, Артур вийшов із тіні і став йому поперек дорог. Матрос з лайкою урвав пісню і спинився.
— Мені треба поговорити з вами,— звернувся до
нього Артур по-італійському.— Ви мене розумієте?
Той похитав головою.
— Ні, це ґерґотіння мені невтямки,— пробурмотів він. Потім, перейшовши на зіпсовану французьку мову, спитав: — Чого вам треба? Чому ви мене не пу?
— Ходім на хвилинку в тінь. Мені треба з вами поговорити.
— Он як? У тінь? Мабуть, десь заховав ножа?
— Та ні, ні, чоловіче. Хіба ви не бачите, "що мені потрібна ваша допомога? Я заплачу.
— Ага! От воно що! А ще такий франт! — перейшо матрос на англійську мову. Вій увійшов у тінь і сперся на огорожу пам'ятника.
— Ну,— сказав він, знов безжалісно калічачи французькі слова,— чого ж вам треба?
— Мені треба виїхати звідси."'
~— Ага! Зайцем? Хочете, щоб я вас заховав? Натворил чогось? Мабуть, штрикнули когось ножем? Усі ви тут однакові. А куди ж ви хочете їхати? Дума, що не до поліції?
Він п'яно засміявся і підморгнув Артурові.
— З якого ви судна?
— З "Карлотти". Плаває між Ліворно й Буенос-Айресом. В один бік везе олію, а в другий шкури. Он вона,— показав він пальцем в бік молу.— Стара ка.
— Буенос-Айрес? Сховайте мене десь на судні.
— А скільки дасте?
— Не дуже багато. У мене лише кілька паоло.
— Ні, менше як за п'ятдесят не можу. Та й то ще дешево для такого франта, як ви.
— Що ви хочете цим сказати? Якщо вам подобаєтьс мій одяг, давайте поміняємося. Але не можу ж я вам дати більше, ніж у мене є.
— У вас є ще годинник. Ану покажіть.
Артур витяг золотий жіночий годинник, прикрашени тонкою різьбою і емаллю з ініціалами "Г. Б.". Це був годинник його матері, але що з(того?
— А! — вигукнув матрос, швидко глянувши на годинни.— Крадений, звичайно. Дайте я подивлюся..
Артур одвів назад руку.
— Ні,— сказав він.— Я дам вам його, коли ми будем на судні. Не раніш!
— А! Ви не такий дурний, як здається. Хоч, присягаюс, ви вперше попали в біду. Правда?
— Це вже моя справа. Чекайте. Іде вартовий. —
Вони причаїлися за пам'ятником і почекали, поки
вартовий пройде мимо. Тоді матрос підвівся і, звелівш Артурові йти за ним слідом, пішов уперед, безглузд сміючись сам до себе. Артур мовчки пішов за