Овід

Сторінка 16 з 78

Етель Ліліан Войнич

— Містера Томаса й містера Джеймса немає дома,

сер, — сказав він, оглянувши критичним поглядом

брудний одяг і розпатлане волосся Артура.— Вони

разом з місіс Бертон поїхали в гості і повернуться не

раніш як о дванадцятій.

Артур глянув на годинник. Було тільки дев'ять. У нього ще був час, багато часу.

— Місіс Бертон веліла спитати вас, чи будете ви вечеряти, і передати, щоб ви її почекали, бо їй неод­мінн треба сьогодні поговорити з вами.

— Я нічого не хочу, дякую. І скажіть місіс Бертон, що я до її приходу не лягатиму.

Він пішов до своєї кімнати. Там після його ареш­т нічого не змінилося. Портрет Монтанеллі стояв на столі на тому самому місці, де він його залишив, а в алькові, як і раніш, виднілось розп'яття. Він по­стоя хвилину на порозі, прислухаючись. У домі не чути було ні звуку. Очевидно, його ніхто не турбува­тим. Він тихенько ввійшов у кімнату і замкнув двері.

Отже, він дійшов до краю. Нема про що думати, нема про що турбуватись. Треба лише збутися докуч­ливи непотрібних думок, і всьому кінець. А все-таки як це безглуздо й безцільно!

Про самогубство він навіть багато не думав. Це й так було очевидно й неминуче.

Він навіть як слід не уявляв, як саме заподіяти собі смерть. Аби тільки швидше покінчити з цим і забутись. У нього в кімнаті не було ніякої зброї, навіть складаного ножа. Та дарма — можна взяти рушник або подерти на довгі шмат­к простиню.

Прямо над вікном стирчав великий цвях. От і чу­дов. Аби тільки він витримав.

Артур виліз на стілець і спробував. Цвях трохи хитався, і Артур дістав із шухляди молоток Забивши глибше цвях, він хотів зняти з ліжка простиню, але раптом пригадав, що ще не молився. Звичайно, перед смертю треба помоли­тис; усі християни так роблять. Є навіть особливі молитви на відхід душі.

Він увійшов до алькова і став навколішки перед розп'яттям.

— Милостивий, всемогутній боже! — почав він уголос, але раптом змовк.

Світ йому став такий не­мили, що він не знав, чого молити в бога, від чого благати визволення.

Та й що Христос знає, про такі страждання — Христос, який ніколи не страждав?

Його тільки зрадили, як Боллу, а сам він не був зрадником.

Артур підвівся, перехрестившись за старою звич­ко. Підійшовши до столу, побачив листа на своє ім'я і впізнав руку Монтанеллі. Лист був написаний олівцем.

"Любий мій хлопчику! Я страшенно засмучений, що не можу побачитися з тобою в день твого звіль­ненн. Мене покликали до вмираючого. Я повернусь аж пізно вночі. Приходь до мене завтра рано-вранці. Дуже поспішаю. Л. М."

Зітхнувши, він поклав листа. "Padre, мабуть, буде дуже тяжко".

А на вулиці сміялись і гомоніли люди. Усе було таке саме, як— у ті дні, коли він ще був сповнений життя. Ні одна з найменших дрібниць повсякденного життя не змінилася від того, що людська душа, жива

людська душа була вражена на смерть. Навколо було так само, як завжди. У фонтанах плескотіла вода, під дахами цвірінькали горобці, так само, як було вчора, так само, як буде завтра. А він... він мертвий.

Він сів на край постелі і, поклавши на спинку ліж­к руки, схилив на них голову.

Ще сила часу, а в нього нестерпно болить голо­в — болить середина мозку; все трапилось так по-дурному, безглуздо...

Біля вхідних дверей різко подзвонили. Артур, за­дихаючис від жаху, зірвався з місця і схопився ру­кам за горло. Вони повернулись! А він сидів тут, дрімаючи, і прогаяв дорогоцінний час. Тепер доведе­тьс знов дивитись на їхні обличчя, вислухувати жор­сток слова, терпіти їхні насмішки й пересуди. Якби в нього був ніж!..

Він безнадійно оглянувся навколо. У маленькій шафі його матері стояв її кошик для роботи. Там, мабуть є ножиці. Можна було 6 перерізати артерію. Ні, простиня і цвях—певніше, аби тільки був час.

Він стягнув з постелі простиню і з несамовитою поспішністю почав розривати її на довгі шматки. На сходах почулися кроки. Ні, цей шматок занадто ши­роки, його не зав'яжеш, та ще треба зробити петлю. Чуючи, що кроки наближаються, він ще більше по­спіша. У скронях стукотіло, у вухах гуло. Швидше, швидше!. О боже! Ще хоч би п'ять хвилин.

У двері постукали. Відірваний шматок простині випав з рук; він тихенько сів, затамувавши подих. Хтось повернув ручку дверей, почувся голос Джулі:

— Артуре!.

Він підвівся, задихаючись.

— Артуре, відчини, будь ласка. Ми чекаємо.

Він схопив розірвану простиню, кинув її в шухля­д і похапцем поправив постіль.

— Артуре! — це вже гукав Джеймс, нетерпляче

смикаючи за ручку.— Ти спиш?

Артур оглянув кімнату і, побачивши, що все схо­ван, відімкнув двері.

— Я сподівалася, що ти принаймні вволиш мов

бажання і почекаєш нас,— кинула вкрай розлютована Джулі, впливаючи в кімнату.— Ти, мабуть, вважаєш, що нам дуже подобається півгодини танцювати коло твоїх дверей.

— Чотири хвилини, люба,—лагідно поправив її Джеймс, входячи в кімнату слідом за рожевим шовко­ви шлейфом дружини.— Звичайно, Артуре, було б далеко пристойніше, коли б...

— Чого ви хочете? — перебив його Артур.

Він стояв, тримаючись за ручку дверей, і скоса по­гляда то на Джеймса, то на Джулі, немов загнаний у пастку звір. Але Джеймс був занадто тупий, а Джу­л занадто роздратована, щоб звернути увагу на його вигляд.

Містер Бертон подав стілець Джулі і сів сам, дбай­лив підтягнувши на колінах нові штани.

— Ми з Джулі,— почав він,— вважаємо за свій обов'язок серйозно поговорити з тобою про...

— Я не можу сьогодні говорити. Я... нездужаю... У мене болить голова...

Може б, ви почекали до зав.

Артур говорив якимсь чудним, невиразним голо­со, якось розгублено й недоладно.

Джеймс глянув на нього здивовано.

— Що з тобою? — спитав він стривожено, враз пригадавши, що Артур прийшов прямо з розсадника зарази.— Сподіваюся, ти не захворів? Здається, в тебе жар.

— Дурниці! — різко перебила Джулі.— Це ж зви­чайн його комедіантство.

Просто йому соромно ди­витис нам в очі. Йди сюди, Артуре, і сідай.

Артур повільно перейшов кімнату і сів на ліжку.

— Ну? — стомлено кинув він.

Містер Бертон кашлянув, прочистив горло, пригла­ди і без того причесану бороду і знов почав старан підготовану промову.

— Я вважаю за свій обов'язок... тяжкий обов'я­зо... серйозно поговорити з тобою *про твою чудну