— Можна мені прочитати?
— Звичайно, можна. Це стосується вас.
Він почав читати, а офіцери мовчки стежили за його лицем. У документі були записані відповіді на багато різних запитань. Очевидно, Болла теж був арештований. Перші свідчення були звичайного стереотипног характеру, далі йшов коротенький звіт Болли про його зв'язок з товариством, про поширення в Ліворно забороненої літератури, про студентські збори. Потім були записані такі слова:
"Серед тих, що приєдналися до нас, був молодий англієць Артур Бертон з багатої сім'ї судновласників".
Кров ударила в лице Артурові. Болла зрадив його! Болла,,який узяв на себе відповідальні обов'язки організатор. Болла, що завербував Джемму, що кохав її!
Артур поклав папір і втупив очі в землю.
— Сподіваюся, що цей невеличкий документ трохи
відсвіжив вам пам'ять? — в'їдливо зауважив полковни.
Артур покрутив головою.
— Я не знаю цієї людини, — суворо повторив він
глухим голосом.— Тут якесь непорозуміння.
— Непорозуміння? Який абсурд! Слухайте, містере
Бертон, рицарство й донкіхотство дуже похвальні, але
не треба ними зловживати. Молодь завжди робить цю
помилку. Та подумайте, нащо вам себе компрометуват і псувати своє майбутнє заради дрібниць? Ви жалієте людину, яка вас зрадила? Він, як бачите, не був такий делікатний щодо вас.
У голосі полковника вчувався легенький глум. Артур швидко глянув на нього. Його мозок раптом осяяло світло.
— Це брехня! — крикнув він.— Документ підроблени! Це видно з вашого обличчя. Ви підло... ви хотіл скомпрометувати якогось в'язня або впіймати мене в пастку. Ви обманщик, брехун, негідник...
— Мовчіть! — загорлав полковник, люто схоплюючис з місця. Обидва його помічники , були вже на ногах.— Капітане Томмазі,— звернувся він до одного з них, — викличте, будь ласка, вартових і звеліть посадит цього юнака на кілька днів у карцер. Я бачу, його треба провчити, щоб він трохи порозумнішав.
Карцер був у підземеллі — темна, вогка, страшенн брудна діра. Замість того, щоб привести Артура до розуму, він вкрай розлютив його. Розкішна домашня обстановка зробила його дуже вимогливим до чистот, і його перше враження від слизьких, укритих цвілл стін, від підлоги, захаращеної купами сміття та всяких покидьків, від жахливого смороду стічних труб та гнилого дерева було досить сильне, щоб задовольнит ображеного полковника. Коли хлопця штовхнул туди і замкнули за ним двері, він обережно ступив три кроки з простягнутими вперед руками і, здригаючис від огиди, коли пальці його торкались слизької стіни, почав шукати в густій пітьмі більш-менш чистог місця, де можна було б сісти.
Довгий день проминув у непроглядній /темряві й тиші, а ніч теж не принесла ніяких змін. Серед повно порожнечі, без ніяких зовнішніх вражень, Артур поступово втратив почуття часу; і коли другого ранку в дверях повернули ключ і повз нього з писком промчал перелякані щури, він схопився, охоплений стра; серце шалено стукотіло, у вухах гуло, немов його продержали далеко від світла й звуків не години, а цілі місяці.
Двері відчинилися, пропустивши млявий відблиск
ліхтаря, який здався йому потоком сліпучого світла, і в карцер увійшов старший наглядач, несучи шматок хліба і кухоль води. Артур ступнув крок уперед; він був певен, що прийшли його випустити. Але перш ніж він встиг заговорити, наглядач сунув йому в руки_ хліб та воду, круто повернувся і вийшов, не промовивш й слова. Двері знов зачинилися.
Артур тупнув ногою. Вперше в житті він відчув
дику лють. Але знов минали години, і помалу відчуття
місця й часу відпливало десь далі й далі. Пітьма здавалась безмежною, без початку й" кінця. Життя для
нього ніби спинилося. Увечері третього дня; коли знову відчинилися двері і на порозі з'явився старший наглядач із солдатом, Артур глянув на них, засліплений і розгублений, і, прикривши від незвичного світла очі, намагався підрахуват, скільки годин чи тижнів просидів він у цій могилі.
— Прошу йти за мною,— промовив наглядач холодни діловим тоном.
Артур підвівся і машинально пішов, почуваючи якусь нудну розслабленість, похитуючись і спотикаючис, немов п'яний. Артур відсторонив руку нагляда, коли той хотів допомогти йому зійти по крутих вузьких сходах, але коли він уже ступив на останню приступку, у нього раптом запаморочилось у голові, і він упав би, якби наглядач не піддержав його за плечі.
— Ну, тепер усе гаразд,— промовив веселий голо— Це майже з кожним буває, хто виходить на повітря.
Артур з усіх сил намагався вдихнути повітря, коли йому в обличчя хлюпнули водою.
Темрява, здавалось, одпадала від нього, з гуркотом розбиваючись на скалк.
Потім він враз прийшов до пам'яті і, відштовхнувш руку наглядача, пішов, майже твердо ступаючи, по коридору і сходах. На хвилину вони спинились перед якимись дверима; коли двері відчинились, Арту опинився в яскраво освітленій кімнаті, де його допитували. Вкрай збентежений, він дивився здивованими очима на стіл, папери й офіцерів, які сиділи на своїх звичайних місцях.
— А, містер Бертон,— промовив полковник.— Сподіваюс, тепер ми можемо поговорити спокійніше.
Ну, як вам сподобався карцер? Трохи не такий розкішний, як вітальня вашого брата, правда ж?
Артур глянув в усміхнене обличчя полковника. Його охопило шалене бажання кинутись на цього франта з сивими бакенбардами і вчепитися йому зубам в горло.
Мабуть, це почуття відбилося в нього на обличчі, бо полковник поспішно додав зовсім уже іншим тоном:
— Сідайте, містере Бертон, і випийте води. Ви
схвильовані.
Відштовхнувши простягнуту йому склянку з водо, Артур сперся об стіл і, приклавши до лоба руку, намагався дати лад думкам. Полковник-пильно вдивлявс в нього і відмічав досвідченим оком легке тремтінн рук і губ, мокре від води волосся і затуманений погляд, що говорило про фізичне виснаження і нервов перевтому.
— Ну, містере Бертон,— сказав він через кілька хвилин,— ми почнемо з того, на чому спинилися минулог разу. Між нами трапилась маленька неприємніст, але мушу сказати з самого початку, що я особист ставлюсь до вас дуже вибачливо. Якщо ви поводитиметесь пристойно й розумно, ми не будемо вдаватись до надто суворих заходів*