Овід

Сторінка 10 з 78

Етель Ліліан Войнич

— Ви зв'язані з нею узами крові?

— Ні, ще міцнішими.

— Якими, сину мій?

— Ми товариші.

— Товариші в чому?

— У великій святій справі.

Настало коротке мовчання.

— І ваша злоба, ваші ревнощі проти цього... това­риш викликані його більшими успіхами в цій справі, ніж у вас?

— Так, почасти. Я заздрив його досвідченості? його вмінню бути корисним.

А потім я думав, боявся, що він забере у мене серце дівчини, яку я кохаю.

— А ця дівчина, яку ви кохаєте, дочка нашої свя­то церкви?

— Ні, вона протестантка.

— Єретичка?

Артур у відчаї стис руки.

— Так, єретичка,— повторив він.— Ми виховува­лис разом, наші матері були подругами... і я заздрив йому, бо він теж її любить, і тому... тому...

— Сину мій,— з хвилину помовчавши, повільно й поважно промовив отець Карді,— ви ще не все сказа­л мені. У вас ще є щось на душі.

— Отче, я...— він запнувся.

Священик мовчки чекав.

— Я заздрив йому, бо організація... "Молода Іта­лі", до якої я належу...

— Так?

— Доручила йому роботу, на яку я дуже сподівав­с, на яку вважаю себе особливо здатним.

— Що це за робота?

— Прийняти з пароплавів літературу... політичну літературу і сховати її у місті...

— І цю роботу організація доручила вашому су­перников?

— Боллі, і я заздрив йому.

— І він не дав вам приводу гніватися на себе? Ви не можете йому закинути, що він недбайливо поста­вивс до дорученої йому справи?

— Ні, отче. Він працював відважно й віддано. Він щирий патріот, і я повинен був би лише любити й по його.

Отець Карді замислився.

— Сину мій, якщо в душі вашій засяяло нове світ­л, мрія про великий подвиг ради ближніх своїх, на­ді полегшити тягар усім стомленим і пригнобленим, подумайте, що робите ви з найціннішим благом гос­подні. Усі блага земні дав він, і нове народження — його дар. Якщо ви ступили на шлях жертви, шлях, що веде до миру, якщо ви об'єдналися з любими товаришами, щоб визволити тих, які знемагають у тайних сльозах і журбі, то звільніть вашу душу від злоби й заздрості і зробіть ваше серце олта­ре, де вічно палатиме священний огонь.

Пам'ятайте, що це велика й свята справа і що серце, яке від­далос їй, має очиститись від усіх егоїстичних почуттів. Це покликання подібне до покликання священика — не за кохання жінки, не за мить ко­роткочасно пристрасті, а "за бога й народ віднині й довіку".

— О-о! — Артур здивовано сплеснув руками. Він мало не заридав, почувши гасло "Молодої Італії".— Отче, ви даєте нам благословення церкви! Христос із нами.

— Сину мій, — урочисто відповів священик,— Хри­сто вигнав міняйл із церкви, бо його дім має бути домом молитви, а вони зробили з нього злодійський вертеп.

Після довгої мовчанки Артур промовив тремтячим

шепотом: — І Італія буде його храмом, коли будуть вигнані...

Він не скінчив і почув лагідну відповідь: — "Земля і всі її багатства — мої",— сказав Господь.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Того дня Артурові захотілося далеко прогулятись. Віддавши свій багаж товаришеві-студентові, він пішов до Ліворно пішки.

День був хмарний, але не холодний, і низька рів­нин здавалася йому сьогодні кращою, ніж звичайно.

Юнакові радісно було відчувати під ногами еластич­ніст вогкої трави і заглядати в соромливі здивовані

очі весняних квітів, що росли обабіч шляху. На узліс­с, у кущі жовтої акації, якась пташка звивала собі

гніздо; коли він проходив повз неї, вона злякано

скрикнула і, затріпотівши темними крилами, злетіла

в повітря. Він намагався зосередитись на побожних думках, необхідних напередодні страсної п'ятниці, але думки .про Мснтанеллі і Джемму так заважали його благо­честиви намірам, що він нарешті припинив марні зусилля і дозволив своїй уяві захопитися дивом і сла­во майбутнього повстання та роллю, яку мали відіграти в ньому два його ідеали. Padre мав бути прово­дире, апостолом, пророком; перед священним гнівом його зникнуть сили тьми, і біля його ніг молоді обо­ронц свободи заново пізнають старі істини, старі доктрини в їх новому, ще невідомому значенні.

А Джемма? О, Джемма битиметься на барикадах. Вона створена бути героїнею. Вона стане вірним това­рише, чистою безстрашною дівою, як ті, про яких мріяли поети.

Вона стоятиме поруч нього, пліч-о-пліч, з усмішкою дивитиметься в обличчя крилатій смерто­носні бурі, і вони загинуть разом, може, в хвилину перемоги, бо перемога, безперечно, прийде. Він нічого не скаже їй про своє кохання, не скаже жодного сло­в, яке б могло .порушити її спокій або попсувати її товариське почуття. Вона для нього святиня, незаплямована жертва, що має згоріти на олтарі, принесена за визволення народу. Та й хто він такий, щоб насмі­литис увійти в святилище душі, яка не знає іншої любові, крім любові до бога й Італії?

Бог і Італія..? Раптом з неба впала дощова крапля,

коли він увіходив у великий похмурий будинок на вулиці Палаців. Дворецький Джулі, бездоганний, спо­кійни і, як завжди, ввічливо ворожий, зустрів його на сходах.

— Добрий вечір, Джіббонс. Брати дома?

— Містер Томас дома, сер. І місіс Бертон. Вони у вітальні.

Артур увійшов до кімнати з тяжким почуттям. Який жахливий дім! Здавалося, потік життя плив мимо нього. Ніщо в ньому не мінялося: ні люди, ні фамільні портрети, ні важкі меблі, ні вульгарне чван­ств багатством, ні загальний неживий вигляд.

Навіть квіти на бронзових підставках здавалися металеви­м, немов вони ніколи не зазнавали буяння свіжого соку в теплі весняні дні. Джулі сиділа у вітальні, що була центром її існування, і чекала гостей. Вона була така, як завжди, із своєю дерев'яною усмішкою, лля­ним кучерями і болонкою на колінах.

— Як живеш, Артуре? — сухо спитала вона, про

стягаючи йому на мить кінчики пальців і зараз же від

водячи їх для приємнішого дотику до шовковистою

шерсті собачки.— Сподіваюся, ти здоровий і добре

вчишся у коледжі?

Артур пробурмотів першу банальну фразу, що спа­л йому на думку в ту хвилину, і поринув у неприєм­н мовчання. Не стало легше й від приходу чванливого Джеймса, що привів із собою підстаркуватого манір­ног корабельного агента. Коли Джіббонс доповів, що обід подано, Артур зітхнув з полегкістю й підвівся.

— Я не буду сьогодні обідати, Джулі. Якщо дозво­лит, я піду до себе в кімнату.