— Доволі! — аж огнівався Василько. — Час довершувати почате. Гадаю, що заберемо з собою усіх бояринових коней, щоб не гнали погонею слідом. Не збідніє Яремич.
— Ти під рукою боярина Яремича ходиш?— дізнався Лука запізніло про людей, які його полонили.
— Своєю волею ходжу, Луко з Вістови.
— Звідки знаєш, як мене у молодості кликали?
— Знаю. Моє ім'я теж тобі знайоме. Я брат Лютів — Василько.
— Старого Чагра син?
Василько затулив побережникові вусатий рот.
— Мовчи. Ми ще не у пралісі. В кожного солевара по рожанцю. Очі меткі мають.
— Та я...— похнюпився Лука, пригадавши Лютову пивницю. Певно, й обличчя у нього потемніло. Карб давній на Чагрів болів його, і Василько це відчував. Винувато прошептав:
— Казали містечани галицькі, що ніби братчик мій звів тебе з світу.
— Ледь не звів, до смерті лишилася чисниця, — торкався давнього карбу старий Лука.— Добре, що Добро-нігу бог тоді надніс. Втекли ми обоє на ясні зорі, на тихі води,— посміхнувся. І його усміх, здавалося, зажеврів у темряві.
— То й Доброніга жива? Втекла? — настала Василькова черга дивуватися. Адже жодна душа в Галичі не відала про її долю. Судачили, що втопилася. Бо, повернувшись тоді з солених жерел, застав Лют порожній терем.
— Жона мені Доброніга ось уже котрий рік. П'ятьох синів зростили,— ожив, звеселився Лука.— І онуків уже маємо копу. Роки ж... Завтра в полуднє уздриш її. Чи куди поїдеш?
— Не думав я про це,— відповів Василько.— Та, мабуть, не вернуся в Яремичів городок.— І заходився куль-бачити свого Сивого, обабіч до сідла приторочував коней бояринових.
— Чув я, при Настусі любив тебе князь Ярослав. У ласці його великій ти ходив.
— Ходив. Та світ міняється, Луко. Все міняється навколо. Ми теж. Пора нам,— смикнув Сивого за вузду.
Біля ватри, що пригасала, Василько зупинив коней. Горбун прийшов уже до себе, бо утробно стогнав.
— Ну-ну, Вячку, не моцуйся пусто, полежи до ранку, поки тя розпутають,— нахилився над ним дереводіл.— На мене зуб не гостри, бо казав я, що піду звідси славно-явно. Боярину своєму Микиті кланяйся в ноги. Передай: коні забрано як плату за роботу коло черенів. І ще повідай: князеві галицькому і в носі не засвербить про варниці оці. Княжої Сировиці мені не шкода.
І повів Сивого слідом за Лукою, який уже відкотив набік бервена з проходу.
Ліс розступався перед ними неохоче, мовби пристав до змови з Яремичем.
II
Його вели попід руки Сірослав Сірославич та Ізбігнєв Іванич, вели урочисто, нога поза ногу, і Ярославу здавалося, що до північної години вони не дійдуть до Галичсь-кої могили.
Попереду дружинники несли щит і меч усопшого князя Володимира, печатник Остафій, спотикаючись об поли волосяниці, тулив до грудей святе письмо. Хтось з бояр рольних ніс чересло, старійшини братчин руко-месних — хто тесало, хто кліщі, хто клепало, хто заступ. А єпископ Козьма, підтримуваний двома ченцями,— вінець княжий.
За Ярославом сунули попи у ризах, бояри великі й служиві, купці галицькі і чужоземні гості, зажитні місте-чани.
Усі йшли мовчки, статечно. Обабіч них, розганяючи темряву, потріскували високо піднесені смолоскипи. За межею світла у пітьмі сунув і посапував чи не увесь Галич: мужі, жони, цікаві до всього дітлахи.
Ярослав зціплював зуби, щоб не цокотіли від хвилювання і нічної прохолоди. Був лише в ногавицях та в довгій до колін розперезаній сорочці.
Ще вчора пробував спекатися походу до Галичської могили, доводячи, що віє од нього, мовляв, поганським поконом, уже ніде на Русі не вінчають нового князя на стіл. Його благословляє на многотрудний путь єпископ або ж ієрей простий, і діло на цьому завершується. Власне, діло завершується учтою.
Сірослав з боярами стояв на своєму:
— Не переч. Справіку, відколи стоїть Галич, водили князів на Галичську могилу. Тебе теж поведемо. Так хочуть люди... люди завжди падкі на видовища, чому б бодай у малому їм не догодити?
І він неохоче уступив: хай бачить люд, що син Воло-димирків вінчається на стіл галицький... хай чернь дивиться та іншого князя собі не шукає. Хай чутка про вінчання його покотиться Руссю і потолочить лихі заміри ворогів посадити в Галич Івана Ростиславича.
З усього, навіть припадкового або святого хосен добувай... добувай, як з сот мед.
Галичська могила виринула з темряви чорним горбом. Білий плаский камінь яснів на її вершині, ніби витесаний з слонової кістки. Не дійшовши до нього два-три кроки, Ярослав упав на коліна, за ним уклякли попи й бояри, гридні й містечани, старійшини градські. Поза межами смолоскипних німбів гупнув колінами об землю простолюд.
Молилися.
Шепітливі слова лилися з уст вільно, як ллється з повного жбана вино. Кожний молився за себе, своє на умі маючи, свого ж бога просячи.
Ніч лежала навкруги притихла, лагідна й м'яка, як хутро молодого оленя. Тільки з Дністрового річища вишу-гував вологий вітрило... вітрило куйовдив чуприни й бороди. Та хто на нього зважав? Хто взагалі цієї ночі щось інше запримічав, окрім Ярослава в білій сорочці? Не з однієї любові стежили за ним... з ним пов'язували свої надії. Безліч очей стерегло ту хвилину, коли після молитви Сірослав та Ізбігнєв Іванич підвели Ярослава з колін і посадовили на камінь. Хтось, може, зачудований ніччю, вогнями смолоскипів^ ходом празничним, сподівався, що зараз або ясінь ударить від Ярослава, або заспівають небеса, а тим часом, замість чуда, прогуркотів у тиші Сірославичів бас:
— Повідай нам, сину Володимирів, твердо сидіти на камені предковічному?
— Твердо, люди мої,— відповів навчений наперед Ярослав.
— Так знай же, буде тобі твердо сидіти на княжому столі. Якщо боїшся цього, то встань і йди пріч. Шукай поза Галичем каменя м'якого.
— Нема на світі каменя м'якого. І нема на світі любі-шого й дорожчого від землі отчої.
— А що видиш навколо, сину Володимирів? — прийшла черга питати Ізбігнєву Іваничу.
— Виджу, люди, пітьму нічну, мерехтіння смоло-скипне...
І ще уздрів він у мерехтінні смолоскипів зблиски очей простолюду; зблиски мигали, іскрилися справа й зліва, їх було так багато і світилися вони так таємниче, загадково, що йому стало моторошно.
Чого вони ждуть від нього? Миру? Хліба? Видовищ? Полегші від податей? Повеління, щоб купці дешевше продавали сіль? Щоб не кликав на бранні поля?