Ярослав Осьмомисл літа 1187-го тримав на колінах бокате веретено й розмотував з нього нитки. Пучками пальців уперто вимацував різницю між ниткою, яку сукав батько, і ниткою своєю. І не знаходив. Соталася таки одна й та ж нитка, де рівна й міцна, як волосінь, а де тоненька або ж груба й розчухрана.
Думав;
"Як не крути, а мушу годитися з присудом власним: не було в мене ні відмінної нитки, ні власної стежки.
Не було, чуєш, Іване Русине?"
Бо яка різниця між Володимирковим крутійством з Погоринню і зволінням Ярослава? Хіба що подібність одягали в різні одежі: Володимирко нагло принизив гідність Петра Бориславича та його князя, а Ярослав же, повернувши посла з дороги, сам схилив покірно голову:
— Скажи від мене князеві великому Ізяславу: бог узяв Володимира Володаревича. Хай Ізяслав стане моїм батьком, замість померлого. Ізяслав ворогував з Володимиром, тепер бог їх розсудив і ворожнеча скінчилася. Я успадкував княжіння, полки й дружину свого родителя, один лише спис стримить біля його домовини, але й він у моїй долоні. Вклоняюся Ізяславові й прошу, щоб прийняв мене за сина. Мстислав, син його, хай їздить біля правого стремена великого князя, а я з усіма своїми полками — біля лівого.
Покірливу голову не січуть. Кожний жадає мати підручного. Так розсудивши, поїхав на радощах київський боярин.
"Хіба не марно, отже, шукати якоїсь різниці між ниткою батьковою і моєю? Коли б різниця виявилася, То свідчила б, як свідок на суді, що син не осягнув до дна велич батькових замислів і устремлінь. Мова тут не про вбогу Погоринь тільки, мова про відокремлення од Києва, від старого пня, котрий поки що шумить розложистою кроною понад Руссю, але свіжих соків яровим пагінцям не дає, і від спеки не боронить.
Крім того, різниця свідчила б також, що коротка в мене пам'ять: нещасливу битву під Перемишлем засіяв мохом забуття. Гріх би я мав перед родом своїм... Тому хилив я покірливо голову перед Петром Бориславичем, а бачив перед собою ложницю у Перемишльському Дитинці, і видів боярина Петра, який прикладав до вуст родителя мого хрест для цілування, приговорюючи: "Цілуй, княже, й поклонися, що не піднімеш меча на Ізяслава... що Погоринь віддаси".
Ми повинні завше і всюди бути синами своїх батьків".
V
Вячко Горбун ніколи на ніч постелі не стелив, і до цього у зарубі солеварському призвичаїлись. Він звечора ловив стриножених коней, що паслися доокіл на лісових галявинах, напував їх і припинав під піддашшям, що було покрите корою та смерековим чатинням. Після цього Вячко кілька разів обходив з внутрішнього та зовнішнього боку зарубову стіну, вилаштувану з колод, корневищ та гілля, яка безпечним перетнем обступала таборище.
Василько, син Нагрів, спершу не пропускав жодного надвечір'я, спостерігаючи, як готується Горбун до варти. Щось правічне, зникле, забуте людьми воскрешало в рухах цього присадкуватого чолов'яги, воляча сила якого, здавалося, таїлась у потворному горбі. Як тільки він виходив на сторожову стежку, то й де дівалася ведмежа незграбність, у Вячка мовби вселявся лісовий звір і лісовий птах, ступав він беззвучно, під легкою ногою не трісне патиччя і не хитнеться бадилина, од його ока не сховається ні зірваний листок, ні звірячий слід на моховій подушці, а вухо вловлювало найменший шерех.
Одного вечора після того, коли Вячко, обійшовши таборище і заваливши вузький прохід-ворота бервенами, розлігся на кожусі біля ватри, яка горітиме всю ніч, Василько зважився присісти поруч. Спитав:
— Що ти можеш почути у цьому однотонному пошу-мі? Мені видається, що світ повний лісовим шелестом, тільки ним...
Вячко, підперши долонями вузьке бородате лице, з якого не вичитаєш ніякої мислі, несміливо і водночас підозріло втупився у Василька. Солевари уникали Горбу-нового погляду, були впевнені, що він чарівним чином просвердлює очима людину наскрізь... просвердлює і читає, як з писаного, найпотаємнішу думку.
— Чого не спиш? — замість відповіді, перегодом спитав Вячко.
— Не хочу. Гнітить мене ліс, давить, — мимоволі скаржився Василько... Мовив святу правду. Тоді, на початку лісового життя, нипав приголомшений дикою пущею. Найбільше докучала самотність з настанням вечора. Густа пітьма лякала його. Василько навіть простягував руку і в темряві намацував плече діда Солевара, який хропів на лежанці поруч. Але й дотик до теплого тіла не рятував од самотини, йому деколи баглося в сю ж хвилю осідлати Сивого і гайнути пріч з таборища, далі від Вячка, від боярина Яремича, від цього лісу. Гайнути поміж люди, на чисті поля, до яких звик, сидячи над Прутом. Проте дурне бажання тамував у собі, бо куди мав би податися? Куди і до кого? Адже в Коснятка Сірославича довгі руки і цупка пам'ять. Хіба не на це зважив боярин
Микита, котрий напровесні звелів їхати на літо варити в пущі сіль?
— Для тебе й для мене це буде краще. Втямив?
Чого ж, Василько, син Чагрів, не нинішній, він зрозумів, що Яремич теж побоюється тримати на видноті втікача. В пущі жоден пес його не розшукає, а там... перемелеться... забудеться. Та й матиме Яремич хосен.
— Звикнеш,— обізвався на Василькову скаргу Вячко, підсуваючи до себе рожанець і тулію з стрілами. Чи мало це означати попередження: не пробуй, чоловіче, втікати від лісової нудьги, несхибна стріла наздожене? — Всі ви... ті, що прибленькали на Горби з полів, тяжко приростаєте до лісу.
— Ти хіба приростав легше? — блимнув Василько з-під вуса посмішкою.
— Я не приростав, я в лісі вродився, ми од віків тут сидимо. Ьатько мій, дід, пращур,— згорда відказав Вячко. Василько при цих словах зримо уявив роки, ті роки, котрі лишилися йому на життя, змарнованими у пущі. Звідки міг знати, що настане день, коли ліс йому полюбиться, і він покладе посеред нього перший вінчик зруба нової хижі. А тоді мимовільний протест потряс ним і рвучко кинув на ноги.
— Но-но!— й собі погрозливо звівся Горбун.— Не дурій, звідси й кроку не ступиш.
— Ов, а то чому? — Василько дражнив Горбуна, хоч про втечу поки що не помишляв. — Я вольний чоловік. Схочу — піду, і ти дорогу не заступиш. Ні ти, ні боярин твій.
— Спробуй,— спокійно відповів Вячко, і якраз його спокій поцілив у Василька. Дотепер не задумувався, що сам собі не належить. Роботу, яку сповняв узимку на конюшні і тепер у таборищі, вважав платою за харч і одежину, яку давав боярин Микита Яремич. А виходить, що його числять підневільним холопом, робом. Несподіване відкриття вразило й розлютило.