Багато, Продроме, в мене задумів, і хочу похвалитися тобі, що чую силу, аби їх у діло обернути, певна річ, з княжою поміччю. Цією роботою сплачую Русі синівський борг. Бо що слова? Брязкітливих слів множество розсипано скрізь про любов до вітцівщини, але з них не викуєш ні меча, ані орала.
Боюся, Продроме, що не зрозумієш мою радість, яка овіює мене, коли бачу: старання мої подібні на дощ, який напуває у травні ораницю. Отже, недаремно топчу ряст на білому світі, отже, не пусто ритор Поліклет привчав мене, малого, різкою до науки, отже, не згайнував я час, сидячи у твоєму саду і слухаючи мудрі речі.
Хочу сповістити тобі, Продроме, що князь не посадив твого учня на високий стілець при дворі. Ярослав довірив мені писати "Хронограф". Я це діло задумав широко, не лише про події сьогочасні пишу, згадкою сягаю також у прадавні часи. Для цього князь розіслав по всіх усюдах писців, книгочеїв монастирських та охочих бояр, аби від старців, котрі перейняли перекази з днів минулих від дідів і прадідів, записували і мені несли. Робота копітка дуже і велика, бо дотепер подібним тут не займалися. Роботою цією вельми пишаюся, нема більшої честі для мене, як повідати нині живучим і тим, що прийдуть після нас, про славу минулих днів. Я мовби докопуюсь до західного кореня того могутнього дуба, що посаджений пращурами в Києві, і мовлю: гляньте, русини, як кріпко і здавен-давна вросли ви у землю під Угорськими горами.
Як і в кожній роботі, мій любий Продроме, надибую на труднощі, встиг уже обзавестися ворогами, якщо, може, не явними, то потаємними напевно. Є тут чолов'яга один, Яном кличуть, має він вплив на князя, і тому, трапляється, боляче наступає мені на пальці. Є й інші... Та бог з ними. Задругів у мене в десять крат більше, і цим задоволений.
Ось і прийшов кінець моєму писанню, Продроме. Сподіваюся, що воно не загубиться, гречник Олексій, який у Галичі при церкві святої Анни комору тримає з товаром різним, обіцяв його в Константинополь довезти. Він наслухався про Феодора Продрома всячини доброї і похвальної, хоче з тобою запізнатися..."
"Во ім'я отця, і сина, і святого духа...
Це я, бабо Предславо, онук твій Добромир, починаю молитву поминальну на могилці твоїй, могилку показали добрі люди, вони ж і оповіли про твою ганьбу, прийняту через борг мій Лютові Лихварю, і про твою смерть. Ще рік, ще два й від твоєї могилки не лишилося б сліду, вона й так запалася, поросла травою. Ні стежки до неї, ні хреста, ні знаку ніякого на ній.
Я лежу пластом на могилці — тебе обіймаю... обіймаю і вишіптую оці слова, уткнувшись лицем у цвинтарну траву. І печалюся при цьому несправедливістю світу: чому після нас зостається тільки трава? Чому заросли стежки до багатьох могилок, що поруч з твоєю, адже в них лежить прах не безрідних людей; люди ці колись ходили на брань, вони будували, сіяли, кували крицю, родили дітей. Гріх смертельний чинять живі, близькі й далекі свояки, бо нехтуючи пам'яттю про дідів і прадідів, мимоволі себе обкрадають... рвуть коріння, що в'яже їх з минувшиною, а коріння це, по собі знаю, повне життєдайних соків.
Від гордині це, бабо Предславо. Живі мислять: усе, що досягнуто нами, — багатство, слава, ум — це, мовляв, здобутки нашого лише завзяття й труда. Живі забувають, що вони не починали з голого місця, і до них жили покоління, котрі зоставили їм у спадок підвалини. Живі кладуть на підвалини свій зруб... вінчик або два, і відходять, уступаючи місце новому колінові. Ті теж кладуть свої вінчики — і так без кінця будується палата, що зветься життям. О, певна річ, бабо Предславо, кожне нове покоління обтешує свій зруб інакше, краще, розумніше, може, бо досвід перейняли від попередників своїх.
Та чому... чому я на твоїй могилці повторяю свої роздуми, нанизані на стержні днів, перебутих у Даниловому порубі; мав я там час на розмисли. Повторяю, мабуть, через те, що не впевнений єсьм: прийшов би нині до тебе, коли б я не пам'ятав про діда нашого Велета, про батька, про життя твоє, повне незгод, лиха, нещасть, але попри все — життя красне і горде. Повір, нікому з роду нашого не випало на долю стількох випробувань, як мені, і мусив я вчитися від когось переносити їх гідно. Данило Калитич не одну седмицю і не дві тримав мене в порубі, ніяку преісподню не порівняєш з тією ямою. Там гній служив мені постіллю, там вода у дощові ночі доходила часом до колін, там воші, болячки, струпи мучили мене, як дияволів полк, там голод і розпука самотинна доводили мене до безумства, там я бачив, замість сонця, лише скибочку світла.
Хіба важко було зламатися?
Та все ж, коли ранками піднімали віко над ямою і в отворі бачив бородату пику мучителя мого Калитича, я зводився на ноги, опирався плечима об слизьку стіну, мовби готуючись прийняти бій. Він кричав у мою пре-ісподню, щоб я покаявся і назвався робом його... ледь назвуся так і мене витягнуть з ями, помиють, одягнуть, дадуть досхочу їжі, і я знову втішатимуся вітром і сонцем, і робота важка в Данилових чинбарнях буде здаватися раєм.
Спокуса була вельми велика, я божеволів од мислі, що згнию в порубі заживо, і, може б, я здався на ласку Данилову, коли б не тліли в мені твої, бабо Предславо, слова, що в нашому роді не плодилися ниці роби, плодилися в нас вої, ратаї, рибарі,— люди вольнії і горді своєю волею. То чому я, останній з Соколянів, повинен, рятуючи ж-іття, добровільно кувати себе у вериги, коли безчестя гіршого ніж добровільне рабство нема. Тому я відповідав із свого дна: "Ні, краще смерть!"
І віко падало...
Можливо, що через затятість свою той щасливий день, коли мене визволено з поруба, коли помили мене, підстригли, одягли в чисту одежу, позавивали мої рани-болі в білі полотна й поклали на м'яку постіль, я не вважав божим чудом. Так і сказав рятівникам своїм Русину Івану, княжичу Ярославу та гридневі Степанцю, сину Троя-нову, що був поранений того дня.
— Не богохуль, — озвався тоді Ярослав. Мені зав'язали очі рідким полотном, крізь яке пробивалося слабе світло, бо міг би після довгої ямної темряви осліпнути; я не бачив княжича, але гадаю, що чоло його краялося подивом, чому цей смерд у порятунку своєму чудесному й несподіваному не видить перста божого.— Бог послав тобі Степанця... бог звів Степанця з Іваном,— продовжував Ярослав.— Бог хотів, щоб восторжествувала справедливість.