Русин умивав руки, студена вода щойно зачерпнута з криниці приємно холодила, і він не втримався від спокуси — хлюпнув собі водою в обличчя та за пазуху. Ігнат з унотами чекали за столом, умиті й причесані. Закочені рукави й розстебнуті коміри полотняних сорочок оголили жилаві руки й шиї каменярів. Співець подумав, що камінь, крім таланту, потребує також сили, без неї не даси йому життя.
Русин сів на чільне місце, він завжди, коли був удома, сідав на чільне місце, цей звичай теж запровадив небіжчик Добромир. Коли ж Русин, бувало, роками не навідувався до Галича, ослінчика його, однак, за столом не займав ніхто.
Любив старий книжник цю полудневу годину. За столом, заставленим наїдками, в оточенні молодого Ігната та ще молодших унотів він теж ніби молодів, сягав думкою у ті роки, коли Добромир тільки-но починав відкривати тайни камнерізного мистецтва.
Молодість давно відшуміла, мов дощ заревцевий, а тут, за столом, серед яблунь та груш, йому видавалось, що час, як на чарівному калиновому мості, зупинився: так само, як і колись, білий обрус на столі різьбився переплетеними тінями пагілля, так само дихала в саду прохолода і серед густого листя прешіптувався легіт, так само ходило у небі яснеє Коло.
Усе було так само...
Тільки дерева тоді були молодими.
І Русин зітхав.
У зітханні його не почуєш скорботи за минулим: минуле не згинуло без сліду, його не завіяв мертвий пісок. Життєва нива ним упорожні не пройдена: десь кинуто зеренце, десь посаджено деревину. І росте сад.
Ніколи без потреби не переступав порога Ігнатової шопи, що в глибині дворища, боявся приходом своїм, словами випадковими й незначними сполошити голуба різьбярського натхнення. Приходив до шопи лише тоді, коли жадав цього Ігнат.
Велика, крита драницею шопа повнилася більшими й меншими брилами, готовими саркофагами, різьбленими плитами, які згодом прикрасять стіни якогось храму, початими і вже довершеними кам'яними іконами. Стояли тут також ковані з твердого каменю жорна і ступи, з яких починали свою науку уноти. Крізь широко відчинені двері в шопу текли потоки світла, у сонячних променях мерехтіли пасма кам'яного пилу, який-духмянів молодим, щойно добутим з кресала вогнем.
Серед кам'яного знадоб'я вирізнявся стовп, прикритий полотнищем та обшитий доокіл риштуванням. Ігнат скинув полотнище і перед Іваном Русином з кам'яної брили видобувалась на світ жінка. Перше, що впало у вічі старцеві, були її перса, випуклі, сповнені молодою жагою, гріховним жаданням: перса, здавалося, своєю молодістю та жаданням гріховним розпинали тонку шату, в яку одягнув жону її творець. Аж потому Русин замилувався жіночим обличчям, округлим, лагідним, та складеними молитовно долонями. В її погляді, в стиснутих долонях, у несміливому усміху відчувалося лагідне страждання. Жона терзалася сумнівами: випрошувати їй у господа бога прощення і студеного дощу на її земні пориви а чи хай зостанеться по-старому?
Ігнат пояснив, що це подоба святої Магдалини, яку різьбить для жіночої обителі в городі Чернь, що над Прутом при старій Берладницькій дорозі. Майстер міг би й промовчати. Русин сам упізнав у скульптурі Магда-линські пристрасті... Магдалинські й разом з тим притаманні всім жінкам. Не одна, мабуть, молода жона, що томить і висушує плоть у монастирі при Берладницькій дорозі, уздрить у скульптурі саму себе і свої муки.
Іван Русин дух затаїв, принишк, вражений жіночим болем; його радувала Гнатова майстерність, знання анатомії людського тіла, увага до пропорції та уміння виповнити кам'яну подобу думкою. Він не вважав себе великим поцінувачем таїнства оживлення скульптором мертвого каменю, але в Константинополі мав нагоду надивитися на статуї, створені майстрами давньої Еллади. Пізніше, мандруючи чужоземлями, бачив витвори скульпторів моравських, фразьких і німецьких. Отже, міг порівнювати та співставляти. Якусь мить Русин потерпав, що Ігнат наслідує, йде торованою стежкою майстрів західних, побоювання це виникло одразу, як тільки згадав, що Соколян, отроком будучи, разом з ним, Іваном, теж їздив у західні землі. Годинами вони простоювали в майстернях різьбярів латинянських храмів. Небіжчик Добромир, слухаючи оповіді сина про бачене, кивав на Йвана пальцем, мовляв, зіпсуєш чужоземщиною отрока. Русин відповідав: псується,.піддається чужим впливам той, хто розірвав пуповину, що єднає його з отчим краєм. Ігнат пройшов, Добромире, твою школу, руське зерно в ньому скільчилося, тепер не гріх перейняти все краще у майстрів західних.
Потому, дедалі проймаючись лагідністю Ігнатової Магдалини, Русин занехав мисль про позичені впливи, бо, якщо конечно шукати наслідування, то в Магдалині швидше чується подих митців Еллади. Майстри західні творили своїх святих ницими тілом, змученими, від них віяло духом самозречення, нелюдським устремлінням до неба, натомість майстри Еллади славилися любов'ю до земного, їх кам'яні боги і герої чарують тілесною красою. Котрий би, приміром, із фразьких або німецьких різьбярів наважився, як оце Ігнат Соколян, так звабливо вирізьбити жіночі перса, які будять мисль про любовні утіхи, а не настроюють на молитовний лад. Отже, Ігнат — спадкоємець майстрів Еллади? Але не був він ніколи в Константинополі, не оглядав скульптури давньогрецькі...
Пощо, зрештою, шукаю у його Магдалині чужих зразків, хоч би й грецьких, мовби не вірю у самобутність руського таланту. Дивне надто і високе його уміння? Так. Одначе батько Ігнатів, словутний хитрець Добромир, теж колись дерзав виліпити з глини подобу жінки. Дерзання це мало не коштувало йому життя: ченці галицькі, юрба богомільна ворохобу підняла, що Соколян ліпить святу, подібну до своєї жони-іберійки. Добромир опісля, пам'ятаючи про камені, жбурнуті в нього, не ризикував повертатися до юнацької мрії, але хто сумнівається, що йому забракло б таланту зобразити в камені задумане?
Задумане й недовершене вітцем — довершить син його. Споконвіку так велося, іцо сини ідуть далі.
— Великого ти батька гідний син,— повернувся до Ігната Русин. І поклав йому на плечі обидві руки.
Іван Русин прямував через сад, замережаний сонячними плямами й темними тінями, борзо і легко, мовби струсив з плечей дозрілу ваготу літ. Дивно, що не натикався на дерева, бо, замислившись, не видів їх, і не бачив унотів, котрі розімліло лежали під кущами, відпочиваючи після обіду.