Бр-р! Мороз побіг за плечима.
Хотів протверезіти і, мабуть, тверезів, бо враз запропастилися, щезли мавки, Див, волостелин Лісовий. Казка це була ним створена і ним же розвіяна, а все ж вона існувала незалежно від нього. Здавалось йому, що сидить на майдані всім видимий, для всіх відкритий, сам же ні-
чого не бачить. На нього споглядала пильно, з недовір'ям стара лісова Русь, ще не охрещена князями, ще не обдер та боярськими данями, тут, у пралісі, все зосталося так, як було сто і тисячу років тому.
Іван проймався повагою до старої Русі, до її густої тиші, могутньої статечності. Він збагнув, врешті, звідки предки його викопували лихих богів: викопували з таких ось кореневищ розчепірених, з повзучих мохів, з таємних шелестів, викопували і творили їх з власного страху перед загадковістю і безконечністю пущі. Так, мабуть, народився Лісовий. Перун народився з-поміж зблисків мечів на бранних полях. Велеса сотворили з степового пошуму й блеяння овець, не випадково бог цей мав людське обличчя, довгі вуха і баранячі роги. Чорнобога зіткали з вечорової темряви, Ладу — з власних почувань і жадань, Хорса викували з сонячних променів, Стри-бога — з вітру, Морену ж зобачили в клубах диму погребального кострища...
Донька Бояна Зелейника з собакою Убийвовком знайшла Івана на пагорбі біля дуплавого дуба. І зважилась...
Убила перед тим стрілою дикого голуба Перунові у жертву.
"Прости, боже, за мале приношення,— шептала,— бо ж я не сподівалася знайти свого лада якраз на тре-бищі твоєму".
До Івана мовила суворо:
— Дивись і тремти.
Знову казка: голуб, дупло, біля якого дотепер сидів, нічого не підозріваючи. Дупло було високе й просторе, дно його вистелене мохом і висушеними квітами. Пощерблений іржавий меч стримів вістрям догори, ніби перегороджуючи шлях кожному, хто наважився 6 потривожити спокій Перуна.
Зречуся казки, сну-навіювання, хочу все наяву.
Бог раті та грому стояв біля задньої стінки дупла. Власне, тяжко було впізнати в ньому бога, Русин навіть спершу розчарувався, приглядаючись до обвугленого бервена. Лише потім помітив грубо витесану голову воїна в шоломі. Насмішкувато зиркнув у квадратне суворе лице, зиркнув і... глузування мовби застигло, криваві очниці бога, як два списи, прошили отрока.
Іванко потупив очі.
Отак, Іванку-сонечко, не дивись йому у вічі,— перестерігала Любана,— бо осліпнеш, або серце в тебе закаменіє. Спершу задобрю 'го жертвою. Перун любить свіжу кров.— І ударом ножа перерізала голубові шийку. Кілька крапель густої крові впали на лезо меча. Дивна дивина...
Русин, книгочей великий, прихильник муз і наук, відчував: незбагненну силу мають над людиною поганські боги. Розумів, що й меч іржавий, і дерев'яний ідол з його кривавими глибокими очницями — омана, пустовірство, однак проймав його трепет; казав собі: отямся, візьми себе в руки, стримай дурне тремтіння, поглузуй з себе. І не міг глузувати. Бо здалося йому: досить було впасти краплинам голубиної крові на іржавий меч, як порожні очниці Любаниного бога потепліли.
Дівчина святошно й трепетливо обагрювала кров'ю вістря меча, обагрювала й проказувала:
— О Перуне, грізний боже моїх предків, прийми жертву від мене, доньки Боянової, і від лада мого Йвана. Прийми і нагостри мечі наші на ворогів наших, і напувай землю кров'ю ворогів наших, і дай нам, боже, силу, даруй мужність, і дай смерть зустріти безбоязно...
— Дай смерть зустріти безбоязно,— заворожено повторив за нею Іван Русин.
Ух, сонця повно! Світла — як моря розлив. Праліс розступився і постелив під ноги розлогий килим зеленої мурави.
— Красно як! — скрикнув зачудовано Русин.
, Застиг на березі Ворон-ріки і не міг намилуватися ні її повноводій течії, ні срібній росі дощовій, що всіяла мураву, ні теплому сонцю. Дай руки, Любано.
кружляли в танку. І дерева кружляли. І коло небесне. І небо. І травинка кожна. Ух-х-х-х!
Іван забував про криваву Любанину жертву. Моторошне це видовище зосталося позаду, тепер владарює ясний день, тепер сонце, як золота ладья, пливе по небу, очі Любанині зблискують синім вогнем.
Господи, як люблю її сині вогні.
Господи, дивні діла твої і замисли твої незбагненні. Чи мало в Константинополі зустрічав я дівчат, були вони в
дорогих шатах, були вродливі собою, а я оминав їх, як сліпий, бо серце моє мовчало. А тут...
Русин купався в синіх Любаниних очах, синій вогонь дзвенів у серці золотими струнами.
Любана, з обіймів вирвавшись, сіла просто на землю, що парувала. Перехилила, як птиця, голівку.
— Звідки-бо знаєш, Іванку-сонечко, що по першому громовому дощі люди черпають од землі силу, красу й плодючість?
Здвигнув плечима. Про що це вона?
— Є такий звичай. Хочеш подивитися? Хочу дивитися.
Хочу звичай сповняти.
Хочу набратися од землі сили і краси.
— То роздягайся...
Не дала й опам'ятатися, першою скинула сорочку. Спаленіла вся, певно, рада б згоріти від сорому, але звичай є звичаєм... Іван дурів від стрункої її наготи. Іншого разу вагався б, чи варто йому, християнину, сповняти поганські звичаї, іншого разу осудив би Любану за поганську розпусту. Тепер не був на це здатний, Любанина нагота пробудила в ньому мужчину.
І він рвонув комір.
Любана його не ждала, Любана впала в молоду траву. Покотилася... Роса — як вогонь студений: дівчині ж студінь не страшна: тільки зблискували коліна, тільки стелилася по землі розплетена коса.
Мало бракувало, щоб й Іван учинив подібне, і таки учинив би, забувши про цнотливість, бо ж втрапив у полон до старої Русі, і Русь вимагала сповняти її звичаї, але тут прибігла Любана, тепер вона й не пробувала затуляти наготу; розпатлана, гаряча, квапно здирала з нього ногавиці; здирала й цокотіла зубами, і важко дихала, і плакала, і стогнала, і линула до нього тугими грудьми, і заціловувала до нестями.
— Швидше, ладо мій, швидше! Вкупі зачерпнемо в матері землі плодючості і я народжу тобі, Йванку, дванадцять синів і тринадцяту доньку.
Не впізнавав своєї Любани. Видів лісову самицю, молоду, дику від шалу крові. Ну й що ж? Хай дика, хай лісова. До вподоби мені її поривиста нетерплячка, її вогонь, згорю в ньому.
Втрачав над собою владу.
І втратив би до решти, коли б випадково не помітив, що дівчина пробує зняти з пальця Володимирків перстень.