— Ну, то з чим, думці чесні, завтра перед людьми на віче вийдемо? — в який уже раз запитує гридницю Чагр.— Будемо боронитися, як я Косняткові говорив, чи, мо', здамося на Володимиркову ласку?
Старці патерицями виписують невидимі кола на запльованій долівці. Нема в тих колах ні віконець, ні дверей. Соцькі, обсмалені на заборолах морозом і вітрами, хиляться втомлено на хрестовиння мечів.
— А з хлібом як, Чагре? — кричник Захар перший перекреслює своє коло і підсліпкувато щуриться на Чагра. В кричника повіки без єдиного волоска, червоні від давнього вогню. І такі ж спечені, черлені у кричника Захара руки, спечені, зроблені, але по-молодому непосидющі: пальці то згинаються, то розгинаються, мовби він і далі тримає в кліщах на ковадлі вихоплене з вогню залізо. Руки кричникові здаються Чагрові двома птахами, які повернулися з вирію, щоб присісти на Захарові коліна. І чомусь руки кричникові, що за довге життя зварили криці не на одну тисячу мечів і наральників, радують старого Чагра.
"Бо коли чесні руки з нами, то даремно Володимирко називає нас татями і головниками. Він хотів би, щоб ми були такими, мав би перед світом якесь виправдання. І перед самим собою. Та у нас чесні руки, княже".
— Хліба доволі,— врешті відповідає Чагр.— Якщо з розумом його ділити — до весни дотягнемо. Купець Замагора комори житом засипав, певно, на голодний переднівок щадив, аби дорожче продати. Та й у княжих житницях повно.
— То будемо вічеві казати: "Людове, треба стояти перед князем за своє, якщо вже почали. А доведеться вмерти — вмремо!" — заключає кричник Захар. Червоні птахи його рук злітають угору, стискаються в п'ясту-ки і вдаряються об коліна.
— Чи маємо право наражати на смерть жон і дітей, чесні думці? — сумнівається батько Чагр.
— Мертві сорому не знають,— перечить йому Захар.
— Нам не про смерть думати, а про життя наших чад. Легше всього вмерти. Про Галич, його будуччину нам думати.
Розпростерлися п'ястуки кричникові,. сіпнулись, але не злетіли, відразу зів'яли, закоценіли і мовби аж почорніли.
Чорні птиці... чорна птиця... гайвороння.
І знову думці кола пишуть, пишуть довго, нудно. Соцький Михайло Заїка, швець сухорлявий, проганяє чорних птахів дзвоном меча.
— Е-е... я-якогось б-би князя н-нам з-заполучити... най си голову з тим Володимирком мастить. П-послів д-до осподина київського послати, чи що? — повторює він Чагрові мислі.
— Спершу, християни, аніж нового князя заполуча-ти — рамці для нього вистружіть, як ярмо для вола.
Бородаті і безбороді лиця повертаються до чолового кута, в якому обтирає стіни писець Радило. Це його порада.
— Та ніби рамці маємо — віче народне,— обізвався котрийсь з думців.
— Галицьке віче з гнилого мотуззя ізсукане: де князь упреться — там і рветься.
Це знову Радило гостроязикий. Бесіда у нього трохи відмінна від галицької, вона трохи округліша і м'якша. Балакають, що писець родом з Новгорода — города північного, далекого.
— Рветься, Радиле, бо на вічі бояри і куплені князем старійшини наші людям роти затикають,— підтримав писця Чагр.
— У Галичі так, як у тій примовці: "Закон для багатого, а кара — убогому".
— Хіба десь інакше? — кричник Захар моргав голими повіками.
— Інакше не інакше, а в Новгороді Великому, приміром, віче народне кличе князя на стіл і віче при потребі зо стола його скидає,— пригадував писець Радило свою молодість новгородську. Дещо стерлося в його цупкій пам'яті, дещо через плин років мовби погарнішало.— І кличуть у Новгород князя не для правління і суду, а для того, щоб землю в боронь брав, полком верховодив. Решта його не обходить. Город прокорм йому дає, вотчинами наділяє. Він гейби челядин у народу.
— О-оце р-розумію! — вигукнув соцький Михайло.— Н-нам би такі порядки н-новгородські встановити.
"Молодші вже й переказів не пам'ятають, що й у Галичі подібне велося, — хитає головою Чагр.— Давно, правда... ще дідо Володимирків Ростислав виліпив собі з народного віча пасок для носіння меча: зручно і безпечно".
— Діло говорить Михайло,— кричник Захар стукає патерицею об долівку.— Готові, отже, рамці для князя, навіть для Володимирка,— і руки кричникові злетіли з колін. Не руки — птахи крилаті.
"То зняти пасок з князя? Зняти? — ловить Чагр чер-лені чесні птиці. Птиці його окрилюють. І він уже стоїть посеред гридниці ясний, ніби зсередини підсвічений лампадою, Стоїть над головами думців, над їх збудженим говором. У гридниці свіжим вітром дихнуло; у гридниці закропилися жерельною водою.
— Мисль Радилова, виджу, всім припала до вподоби,— каже думцям Чагр.— Отже, завтра про це й повімо вічеві. Хай рішає. Володимиркові скажемо: "Хочеш, княже, в Галичі сидіти — ласкаво просимо, тільки давній покон нам верни і шануй. Без голосу і без згоди нашої не лупи податей, брані не починай, боярам загребущі руки вкороти. За лихварями назір ми самі вчинимо, аби рези брали по правді. Отакий наш ряд". Прийме 'го Володимирко — ворота відчинимо. Згідні, думці чесні?
— Хай буде так,— погодилися купно. Окрім хіба що соцького Михайла.
— І я н-не проти ряду... добрий він,— пояснював соцький.— Т-та... т-того... м-м-може трапитися, що Володимирко на нього не пристане.
Чагр уже не хотів розлучатися з черленою птахою надії.
— Не пристане — біда невелика. Виповімо йому: "Іншого князя пошукаємо, нам не спішно".
У соцького Михайла Заїки шестеро дрібних дітей і молода жона, про них швець турбується.
— Ой, з-зрадить н-нас Володимирко, хитрий він, роту дасть, потому її зламає. Д-де запорука, що добровільно не впустимо лиса в курник?
— Цього не станеться, Михаиле,— заспокоює його Чагр. — У ряді нашому обумовимо: "Відправ додому полки з чужих городів і дружини боярські, нічого Галич об'їдати. Ворохобу не згадуй і помсти не шукай. Для безпеки людської мечі залишаємо при боці..."
— Амінь! — перехрестив гридницю писець Радило.
Гей, хто там нічку не спить? Чагр...
Гей, хто там сніги толочить на Золотому Тоці? Чагр...
Гей, хто сумніви, тривогу і страх гасить студеним вітром? Чагр...
Вітром, Чагре, сумніви не розвієш і морозом тривогу не заморозиш. Що врадили у гридниці думці — хай станеться.
"Та ніби добре врадили, був би з ворохоби врожай, хліб для чорного люду. Для цього, власне, її піднімали. Але..."