Сидів за столом, а на двері ціпив очі, ніби очікував, що ось-ось появиться Лют. Якби й появився, то однаково у підкліть не запакує. Один раз, напоївши його вином і медом, запакував, удруге — ні.
— А де той... муж твій? — спитав після трапези, коли Доброніга змащувала йому мазями рани на ногах. Імені Лихваря не згадував, як не згадують проти ночі нечисту силу.
— З печатником княжим повіявся. До бистрицьких витоків. Хіба при ньому зважилась би?
— Як же ти тепер будеш? — турбувався Добронігою. Досі думав лише про себе, думав, що зараз узується, подякує жоні і чимдуж подасться до старійшин град-ських із скаргою на Лихваря: "Беззаконня чинить син Нагрів. Вольну людину підступом кинув у темницю, голодом морив, на життя важив. Хай стане на суд". — Уб'є він тебе, жоно.
— Уб'є,— кивнула головою Доброніга.— Сам переконався, який він.
— Але ж ти — жона йому, водима... й посміла мене рятувати? — дивувався Лука.
— Ет, яка жона. Роба я. Та скінчилося,— не хотіла журитися старою журбою, не жалувала, що зважилася стати супроти Люта. Здобула ж, нарешті, трут і кресало, і це головне. Далі якось буде.
— Куди ж ти підеш?
— Та кудись... — стиснула плечима.— Хоч би й з тобою на край світу,— пожартувала і зайнялась рум'янцем.
— Зі мною... — слово застрягло в горлі. Але ж бо чого застрягло, хіба вона не має права сподіватись од нього помочі? Хліб за хліб. Та тільки де той хліб спекти? Куди повезти її, в якому кутку сховати? В самого ж ні кола ні двора. Хіба що до старого батька у Вістову? Хижка батькова, правда, тісна. Не в тісноті, зрештою, справа, занадто близько сільба княжих вістунів од Галича, знайде Лют Добронігу й додому поверне.
То куди ж?..
— Чим печалишся, добрий молодче? — Добронізі знову, як у підкліті, забаглось погладити його вже причесані русяві кучері.
Не посміла.
— Тобою печалюся. Був би у мене терем за тридев'ять земель, посеред пралісів диких. Там не досягли 6 Люто-ві цупкі пальці.
— Я й так полечу. Далеко. Крила в мене... Це добре, коли людина вільна і в неї є крила.
— Дурна ти,— грубувато перебив її Лука.— Птахів ловлять сильцями і збивають на льоту стрілою. Лют уміє пускати стріли. Він свого не попустить.
— Не попустить,— погодилась.— Та я не дамся. "Дашся, голубко, дашся. На боці твого мужа князь,
єпископ, закони. Хто вислухає твої кривди, адже у святих книгах записано: "Да убоїться жона мужа". Хто повірить, що життя твоє у багатому теремі мусило бути нестерпним, якщо ти вхопила сокиру? Ні, не лишу тя. Не поганьблю честь мужа. Сховаю аж у Дрогобичі, є там у мене родич, теж ловчий, має він хижку. Сам живе, як перст. Перебудеш зиму, потім..."
— Збирайся, Доброніго...
III
Смолоскипи чадять у гридниці князя Володимирка...
Чадять смолоскипи, бо свічі князь Іван Ростилавич попалив за нецілу седмицю свого пануваннячка в Галичі. Власне, ніякого панування й не було: сів Іван на стіл галицький, покликаний зворохобленою голотою, і гадав, неборака, що зловив господа бога за ноги. На радощах пирував з дружиною, гаразд, що медуші й пивниці Володимиркові дочасно не випорожнились, і старого Чагра, сина Микули, поплескував по коліні:
— Ти, мой, Чагре, не хмурся. Слово здержу, бо я веселий і добрий. Повік не забуду галицькому вічу, що через нього відзискав стіл, який належить мені по праву. Пий, Чагре!
Старий відсував жбан і виходив з княжого терема на мороз.
Печалився:
"М'яко стелить князь Іван, але..."
Княжий приклад галичани наслідували: корчемці гуділи хмільним реготом, приспівками, бійками. Жодна ніч не минала без грабунків.
Воля...
"Мовби воля здобута для того, аби темні сили в людині гору брали?"
Князь Іван розраджував:
— Ти, мой, Чагре, не суди суворо. Хай люди побавляться. Відсвяткуємо наше свято і візьмемось за ґаздівство.
Люд малий у Галичі гуляв бездумно, вітряно, мов перед погибеллю. Чагр, звичайно, ліпше, ніж князь Іван, розумів цих рукомесників убогих, рядовичів, унотів, холопів підневільних. Занадто круто пригинав Володимирко своїх "дітей" до землі, пригинав, але не зігнув, трапилася нагода й вони вихопились з княжої долоні, як молоді тужаві дубчаки.
Хочеш їсти мед — не тривож надаремно бджіл... а ти розтривожив їх, Володимирку, й чим воно скінчилося, га?
Та чи скінчилося?
Князь Володимирко поспіхом зібрав полки, дружини боярські й обступив город смертним перетнем. Князь же Іван, замість того, щоб поза Галичем гуртувати було спільників, кликнути на поміч смердів, котрі б ударили Володимиркові в спину, безпечно розмишляв:
— Надокучили мені, Чагре, твої ради-поради. Я тут князь і по-княжому розкидаю умом — що й до чого. Мислю, що Володимирко посидить седмицю-другу на морозі та й потягне до свого Перемишля.
— Як хочеш, княже,— образився був Чагр на загонисту відповідь молодика. — Тобі видніше.
І не підступав більше до Йвана. Стругав дубові запори для градських воріт.
Позавчора розвиднілося... так розвиднілося, аж ув очах потемніло. Чагр кинув тесло й з стіни градської стежив, як танула в січі Іванова дружина, як ледве вирвався з Володимиркового сильця нерозважливий Іван, котрий, бачите, надумав раптовим наскоком прорубатися до Володимиркового шатра, щоб узяти галицького князя у бран або вбити...
Ая, візьмеш Володимирка голими руками, не такі пробували й то не зуміли.
Коли ж січа уляглася і Володимиркові бояри іменем князя веліли відчинити ворота города, сотні пар очей глянули на старого Чагра.
— Що будемо чинити, сироти, без князя? — питали його галицькі старці.
Знову у нього питали поради. Так було спочатку во-рохоби, так і тепер. Іншого, мабуть, не бачили поміж собою, найдостойнішого й найрозважливішого, який у скрутну хвилину не втратив би голови. Адже добра слава жила про Чагра в Галичі: Чагр горою стояв перед дуками — старійшинами братчин, коли йшлося про добро громади. Завжди так було.
— Що чинити? — перепитав Чагр, бо й сам був розгублений.— Боронитися треба.
— То повелівай, Чагре, сину Микули. "Повелівати? Це означає, що треба завдати собі на
плечі немислиму ваготу: життя й здоров'я сотень місте-чан, долю усього Галича. Ні, ні, відмовлюся, бо чого це я повинен двигати громадську ваготу, най хтось інший... той, хто в ратному ділі скусний. Моя хата скраю".