Думка, мов птаха легкокрила, могла долетіти до забороненої межі, а Боян уже застарий для того, щоб ламати звичне. То хай все зостається по-давньому. І він обрізав мислям крила. Мусив їх обрізати, бо вогнище в хижі раптом засичало, в Боянове лице пирскнув сніп іскор. Боги й опікуни домашнього вогнища Цур і Пек нагадували про себе. Боян, як молодик, схопився з пенька, на в'язаночку зілля-дивини капнув дикого меду і кинув жертву вогневі. В хижі запахло лісовою галявиною, ватра притихла. Боян зачерпнув у жмені синього диму, дихав ним, умився димом, як водою. Очищався.
— А знаєш, Любано,— промовив, коли настав спокій у його серці,— християни не відали, що чинили. Ніби можна спалити вогнем богів? Боги згоріли, димом увійшли у людське серце й там живуть понині.
— І Лада теж?
— Теж. Кожен отрок у пору змужніння виповнюється тугою за Ладою. Він не їсть і не спить, сохне, як дерево, що розщеплене списом Перуна, аж поки не приходить до нього Лада в образі діви.
— В тебе, отче, була своя лада?
— Аякже. Твоя матір.
Він не любив оповідати про матір. Уже зрілим мужем умикнув її по-вовчому далеко звідси, в гірській оселі. Три дні лежав Боян у кущах поблизу криниці, гірські духи насилали на нього студінь і сльоту, мучив його голод, а він лежав і підглядав, як дівки приходили до криниці брати воду. Жодна з них не западала в серце, тільки третього дня побачив її, маленьку, як снопик вівса, і таку ж золотисту, як снопики вівса. І Боян накрив Дівчину корзном.
Вона тужила за своїми горами і в'янула. Боян напував її відваром зілля, загортав у ведмежі хутра, несміливо цілував золоті коси, прикладав вухо до жіночого живота — чекав сина. Вона народила дочку і вмерла.
— Я теж стану чиєюсь ладою, правда? — обізвалася Любана.
Вона появилася в Бояновій хаті саме в полуднє, коли Старий з донькою сиділи за столом. Густий запах вареної оленини ударив їй у ніздрі. Згадала, що нині не мала в роті ні рісочки.
— Сідай полуднувати,— припросив Боян і показав на пеньок побіч себе. Жінка з порога не рушилася, трималась обома руками за одвірок і відхлипувала втому. Була, як жердина, суха, головою сягала стелі. Очі її — щілинки під капшуками набряклих вій, насторожено стрибали по чорних стінах. Губи залишила затято. Віяло від неї суворістю і рішучістю.
— Та присядьте хоч,— зжалілася Любана. — Перепочиньте.
Жінка не поворухнулася, і Боян мусив квапитися з полуденком. Правду кажучи, не сподобалась йому гостя. До нього зчаста навідувались за поміччю, бо ж не пусто звався Зелейником, люди просили зцілення просто і щиро, а ця насупилася, мовби прийшла витребо-вувати борги.
— То чого хочеш від мене? Яка слабість тебе точить? — питав старий, витираючи масні пальці об ногавиці.
— Нічого не хочу,— неприязно відказала гостя.— Прошу тя одне: най твої чари злі, бісівські, не спадуть ні на мене, ні на мою дитину.
Про що вона торочить?
— Не вмію я чарувати, жоно. Знаю цілющу силу зілля — і все... Тому не втямлю твоєї мови.
— Ще раз тя прошу: заречися, що не вчиниш мені й моїй дитині зла своєю ворожбою.
— Зарікаюся,— стиснув плечима Боян.
— Тепер слухай,— оживилася. На її темному, як дубова кора, обличчі виступив рум'янець.— Я — мати Степанцева. Ти, певно, не чув про нього... а донька твоя...
Любана, що годувала Убийвовка, враз спалахнула. Мати Степанцева? Оця стара непривітна жінка — його мати? Чого вона тут? Щось сталося зо Степанцем?
Хотіла кинутися до старої.
Жінчин погляд, презирливий, холодний, погасив Лю-банин порив, прикував до місця.
— Я теж знаю твого Степанця, — промовив Боян.
— Він уже був тут?
— Ні. На узліссі видів-м.
— Якщо видів — тим ліпше. Я прибилась у ці вертепи дикі тобі сказати, аби-с дівку тримав на припоні, аби не відьмувала та мені сина не баламутила.
Любана блідла. Боян звісив голову на груди.
— А може, вони любляться, жоно? — спитав згодом.
Степанцева мама засміялася. Любані здалося, що вона впала-таки, у вербу дуплаву перекинувшись, в каламуть... впала під ноги цій жінці. І вона котить по ній... котить скрипучу колісницю.
— Дурниці мовиш, Зелейнику. Зачула телиця бика. Оце і є любов?
Боян сіпнувся, палицею стукнув об землю.
— Чиста моя Любана! — крикнув.
Сунув на гостю хмарою, лютий і ображений. Вона було замірилася відрізати його погостріше, та спам'яталася під його ненависним поглядом. Тулилася, плоска й суха, до одвірка.
— Вибач мені, Зелейнику,— пролепетала врешті.— Мама я... про дитину турбуюсь. Одне відаю: не пара твоя донька Степанцеві.
Любана лежала вербою у твані, важка колісниця краяла їй голову.
"Чому, мамо, не пара? Чи личко в мене не красне, чи очі маю не сині, чи не вмію я шити-прясти, чи синів йому не народжу?"
Але тільки одне слово видавила:
— Чому?
— Бо так. Лісова ти дівчина, до роботи ратайської не привчена,— Тепер Степанцева мати не виглядала на сувору та горделиву, тепер вона благала, благання гнуло жінку донизу, зволожувало слізьми очі.
— Відступись від нього, дитино,— хапала Любану за руки,— відступись! Не буде у вас щастя. Брати старші Степанцеві кажуть: не жадаємо мати в роду лісову відьму. Уб'ють тебе.
Коли б гостя кричала, коли 6, як спершу, цідила слова крізь зуби, то Любана, давши волю язикові, не зоставила б на ній живого місця. Бо вже видобулася дівчина з-під скрипучої колісниці, і вже верба зазеленіла. Але Степанцева мати просила...
— Не бійся,— сказала Любана.— Нікого не силую брати мене за невістку.
І таки не силувала. Бо хіба просила в Степанця цілунку? Бо хіба думала стати його жоною? Згодом, може, подумала б... красний Степанець... Та коли так, то...
— Перекажіть синові, що то не потребую. Най свою з весі бере, братів слухаючи. І най у пралісі не шукає стежок, бо вовками затравлю, в чигорах занапащу.
— Господи помилуй, — хрестилася Степанцева мати. Певно, вірила, що Боянова дівка готова погрози здійснити.
— Ідіть пріч, — кивнула Любана на двері.— Ідіть. І стара, втішена й налякана, почимчикувала. Сміялась їй услід Любана.
Сміялась, а серце боліло, і в очах бриніли сльози. "Отакий ти, Степанцю, га? Маму прислав. А мовив: ладо".
Уткнулася лицем у батькові коліна, плечі тремтіли від плачу. Боян не сушив дівочих сліз; Боян гладив їй коси і хвалив: