— Що ж, коли не жадаєте крові, то най живе,— проказав Чагр.— Най живе — вмерти завжди встигне. Ви його кара — меч на його шию. Най спізнає вашу силу і гнів. А тепер устань, не колінкуй, тут не святі. Віддай краще дошки купні, грамотки... Люди спалять.
Чагр стер з лиця піт. І стерли піт містечани: Чагр розсудив мудро.
— Веди до своїх коробиць.
Лют по-вовчому озирався, уявивши порожнє днище своєї залізом кованої скрині. Вив від розпуки, безсилля, гніву. А все ж хотів жити.
— Ходім...
Скрипнула хвіртка. 1 тут:
— Гей, там, стійте! — впало позаду владно.
Десятки голів повернулись і заніміли. Праворуч і ліворуч смертним перетнем оточила ворохобників сотня гриднів: щит черкався об щит — вигороджено тин. Тин наїжачився списами.
Коли вони встигли?
А вулицями, майданами скакала молодша княжа дружина. З-під кінських копит — курява снігова. Попереду — княжич Ярослав з вуєм своїм однооким воєводою Ратибором.
Прокляття!
— Дорогу княжому синові! — гукав здалеку бирич. Розступилися. Мовби серед кам'яного моноліту прорубали жолоб. Неохоче здерли з голів шапки.
II
Ярослав-княжич був тоді молодим... була це його перша збройна виправа, князем-батьком доручена. І чи не вперше він тоді осягнув силу влади; і це осягнення розпирало груди. Ярослав гоноровисто під'їхав до хвіртки, здибив свічкою коня і спитав, хто тут чинить ворохобу.
На нього споглядали з-під лобів, переступаючи з ноги на ногу. Дехто з черні простакувато ним любував-
ся, дехто дивився байдуже, а дехто опікав ворожістю. Мовчали.
І він мусив повторити запитання. Батько його Володимир потім дорікав, що не по-княжому син повівся, треба було смердючу тую отару гнати на Золотий Тік, а вже там ділити її на винних і правих. Про це також нашіптував вуй Ратибор.
Далі... Далі виповз на очі Лют Лихвар, він встиг витерти запльоване лице, випростався і, певно, відчуваючи себе врятованим, знову сильним і недосяжним для черні, тицьнув ратицею у груди старому Чагрові:
— Він, осподине, ворохобить... Каже: "Спаліть дошки купні, грамоти". Карай його.
Дереводіл поточився. Старий дереводіл, мабуть, каявся, що піддався батьківському почуттю. Ярослав розгубився.
Розгубився, бо вперше дивився у зіниці народові, і вперше, користаючись владою, повинен був розсудити по правді. Ні, він тоді не думав тільки про якусь вищу справедливість, він мислив, угадуючи наперед, що скаже про його присуд чорний люд. Був переконаний: батько Володимир без усяких сумнівів признав би винуватим Чагра, сина Микули, бо нема більшої провини, ніж каламутити чернь проти князя й закону.
Ярослав тримав у руках терези і, сумнівуючись та зважуючи, не відав, на чий бік вони перехиляться. Якщо вволити волю Лихвареву, то навіки втратить любов чорного люду... та й подобався йому дереводіл Чагр, котрий на різдвяному пиру не побоявся сказати правду у вічі самому князеві. Знову ж, коли Лихваря зневажить, то зрубає гілку, на якій сидить.
Бог йому поміг, він знайшов рішення просте, аж засміявся від полегші, і його кінь присмирнів, і його грид-ні кинули мечі в піхви. Натовп теж розпогодився: коли сміється князь, то це добрий знак.
Ярослав сказав:
— Гадав-єм, що тут ворохоба проти держави нашої, а то тільки незгода в роді. Самі й розберіться.
Лют поривався до княжича, він таки випрошував віт-цеві кари.
Ярослав знайшов на нього лік:
— Захланність свою, Лихварю, загнуздай і людей поборами не ворохоб. Гридням покаліченим, які тебе, пса, в боронь брали, заплати належне по закону.
Лют ухопився за стремено. Волав:
— Милосердя прошу, осподине!
Ярослав, заворожений людськими очима, теплим вітром, який дихав в лице, таки рубав гілля, на якому сидів. Одну пагіль рубав, другу — ростив.
Лют через скупість свою не приймав золотої середини:
— Я до батька-князя піду. Криво судиш. Це вже була грозьба.
— Ти забув: знає права рука, що робить ліва,— відповів Ярослав нахмурено.
Натовп вибухнув радісно:
— Слава княжичу Ярославу!
О, натовп теж іноді не вгадує золотої середини...
Майдан перед дворищем спорожнів, тільки Лихвар чипів перед хвірткою і дивився, як клали на мари потовчених товпою оружників. Троє їх було. Дякував богові, що лише троє, бо й так збиток великий. А все через Предславу, через три гривни боргу її онука — Лют аж тепер згадав про неї.
Зате Предслава нічого не згадувала, нікого не ждала і на ніщо не сподівалася. Жінка лежала горілиць ген-ген на пагорбі посеред вулиці, і на її мертве обличчя зимовий млин трусив біле мливо.
А когути піяли....
III
Прибіг бирич на Лихвареве дворище і звістив:
— Отець Остафій кличе тебе.
Лют аж затерп. Не вгадаєш: на добро чи на лихо зове княжий печатник. Певно, чорноризцю спала на ум недавня бесіда про солені жерела. Крута була бесіда... Лихвар пробував відпиратися, присягався ранами Христовими, що про жерела йому не відомо, лихі, мовляв, заздрісники наклеп на нього звели.
— Не гніви мене, чоловіче,— мовив святий отець.— Бог мені свідок, що злого тобі не зичу. Таїною ловчого Луки з Вістови ти й так не скористаєшся, адже не на твоїй, а на княжій землі солені ті жерела суть. До того ж донесено мені, що сліди ловчого на твоему дворищі урвалися.
Лют упав старому до ніг.
— Ось бачиш, — вів далі печатник Остафій. — Нема нічого тайного, котре не стало б явним. Та не в цьому річ. Ми з князем надумали: тобі варниці ставити на же-релах. Муж ти багатий, діло поведеш розумно. Будеш варити сіль князеві і сам без прибутку не зостанешся: десяту пайку чесно в мошну покладеш. Отже, думай, Люте, і дай волю устам. Інакше — розтулю їх розпеченим залізом.
Лихвар не довго затинався. Хіба дурний обирати залізо? Про ловчого, щоправда, промовчав, далебі, отець-печатник ним не дуже цікавився, а вивідане у ловчого як на сповіді виклав.
Може, поспішив? Чи, мо', передумав чорноризець з тією десятиною?
Ні живий ні мертвий переступив Лют поріг писчої палати, в якій завше серед сувоїв грамот та стовпців книг трудився отець Остафій.
І, видно, прочитав княжий печатник переляк на Лю-товому обличчі, бо пустив смішинку у сиву бороду і сказав заспокійливо:
— Князеві припав до серця наш ряд з тобою, сину Чагра. Завтра готуйся зі мною у мандри до витоків Золотої Бистриці. Подивимося... Князь велів з весни варниці класти. Опісля й грамоту дам.