Хитнула сивою головою. Всі бідарі в Галичі знають, чого на їхніх порогах появляється Лют Лихвар: приносить він погубу за позичену колись гривну. А Добромир узяв аж три гривни срібла, за три гривни — три воли купиш, цілий маєток. Була б Предслава молодою, то за рік заробила б одну гривну.
Дороге на Русі срібло.
У десять крат дорожче срібло позичене...
— Чим будеш віддавати, Предславо? Прошепелявила беззубо:
— Бери мене.
Лют подумав, що слово її доречне, Предслава знадобилась би на його гумні. Досить іншим закупів перепродувати.
— Я питаю про рези.
Вона дала за рези зброю свого діда Велета: меч залізний, кольчугу, щит і шолом.
— Це стара мізерія, Предславо,— гидливо морщив дзьобатого носа, а чоло брижилося: "Кому зброю продати?"
Жінка поглянула на нього згорда:
— Пусте балакаєш, Нагрів сину. Ця зброя — слава роду Соколянів.
— Якби славу можна зважити на важниці, то ти розбагатіла б, — хихикнув.
Що мала говорити людині, яка все на світі міряє сріблом? Проводжала Люта ненависним поглядом і журилася, що з хижі винесено честь її роду, а це гірше, ніж винести небіжчика. В ніяку скруту не зважувалася продавати зброю діда Велета, синові це забороняла, онукові, бувало, наказувала: "Умлівай з голоду, але спадок дідів не руш, бо щит і меч Велетові служили землі Руській". А нині ось сама... Що ж повинна була чинити?
Навесні Предслава віддала Лютові рибальське начиння мужа Іллі: начиння теж було їй дороге, воно пахло дністровими плесами і морськими берегами, навіювало спогади про молодість.
Потому Лют забрав мідний казан і сувій полотна. І хижа спорожніла. Лишився Предславі тільки веселий чоловічок, принесений нею з Хоминого болота... був це, може, божок, може, скоморох, а може, пращур.
Єдине наше щастя, що за борги не забирають у нас пращурів.
Сьогодні Предслава журилася, що минуло чотири дні від коляди, крайнього речинцю, на який Добромир мав би віддати борг, а Лют чомусь не приходить. Щоб прите-лепав уже борзіше... аби скінчилася її сіра мука. А може, згубив купну дошку? Ая, такий загубить. Просто не квапиться, певний, що нікуди стара не побіжить і з верші його не вислизне: нема від коляди вільної гра-жанки галицької Пред слави, є Предслава-закупниця, напіввільна, напівроба Лютова. Бо споконвіку так повелося і поконом освячено: хто купу вчасно не віддає, той під руку осподаря підневільним потрапляє. Ох, Добро-мире...
Лют на дверях:
— Минув речинець, Предславо.
Вона зсунулась з лежанки, накинула на плечі лахмі-тину.
— Готова-м, осподарю.
Він, чи закону жадаючи дотриматись, чи глузуючи з неї, порадив:
— Маєш право вдатися до князя на суд. Видоків покличемо.
— Пощо?
І справді: пощо? Вже колись лежала в ногах князевого сина Ярослава. Повірила простодушній кормилиці Марії. І що з того: "Ні, Маріє, не добрішають серця князів до малого люду".
Лют не ждав покірливості, сподівався лементу жіночого, сварки, прокляття. її приреченість мовби Лихваря злагіднила:
— Не журися, Предславо. Буду тебе шанувати, роботу даватиму легку.
— Неволя волі не солодша, Нагрів сину,— відповіла.— Підемо.
Предслава поспішала, вона боялася, що розплачеться, що в душі завирують спомини, пов'язані з цією убогою оселею, що раптом солом'яна лежанка нагадає їй про ночі, проведені тут вкупі з Іллею, що покриті інеєм, як сивиною, вугли заскриплять синовою колискою.
— Підемо,— наполягала.
Лют розтоптав чобітьми останню вуглину у вогнищі, і воно вмерло. Предслава, тупо споглядаючи на безкровну смерть родинної ватри, не протестувала, і, певно, тому не протестувала, що вже почувала себе робою, рабство тому й огидне, що воно безборне.
Стояв білий день.
На дворі сороміцькою білизною світився студенце-вий сніг. Піднятий угору численними стовпами димів, що курилися з дахів теремів, кам'яних і дерев'яних, хиж і землянок малих людей, зимовий млин безгомінно жор-нував і сипав на землю дрібне мливо. Сніжинки падали на Предславу, танули в рівчаках зморщок, краплинами стікали на підборіддя. Навколо спала вранішня тиша: дітлахи ще не сідлали ґринджоли, на порожніх торжках пострибувало вороння, кувадла ще берегли в собі голосні звуки. Тільки піяли когути.
Тільки піяли когути...
Когути пригадали їй рудні болота.
— Він таки не вернеться?
— Хто? Добромир твій непуттєвий? Не відаю.
— Тепер уже не повернеться, зостався там, у багнах. А я, дурна, ждала,— і раптово вхопила Люта за рукав.— Почекай-но до весни, га? Ну, нащо тобі мої висхлі руки й беззубий рот на зиму? Збиток один... А я подамся на рудні багна. Мені конче туди треба, я не зарізала когута і не кинула його в болото. Настане страшний суд, і хто мого онука розбудить?
— Пусте тобі в голові,— відмахнувся Лют.— За зиму виголоднієш, до ніякої роботи не будеш придатна.
— Зжалься, сину Чагрів.
— Ні,— і першим рушив з Карпиці-гори.
Вона ще хвилю постояла, дивилася на свій Галич, з гори він був видний увесь, мовби лежав на долоні, її Галич, білим саваном спеленаний. Предслава подумки прощалася з городом, ніби покидала його навіки. Ще вчора Галич належав їй, дарма що була малою людиною. Гаї галицькі, горби, вулиці, площі-торговиці, Дитинець із Золотим Током, оці суворі сторожові вежі, нитки валів, оці храми й монастирі, землянки і тереми, скуті льодом Ликва і Дністер були також її власністю, а не тільки власністю князя. Вона перед колядою мала право про це сказати вголос, і ніхто б з неї не глузував. Предслава вважала себе багатою, бо в стіни градські, мости, сади, будівлі вкраплений труд її роду; тут Соко-ляни много пота утерли за землю Руську. Але перед колядою вона була ще вільною, могла жити або вмерти, хто б образив її або вдарив — платив би виру. Нині вона ніщо, роба, Лют украв у неї не тільки волю, рабство навіть на отчій землі відбирає в людини вітцівщину. Адже Лют не в'язав її у пута, тільки промовив "ні", і вона, горда Предслава, стихла, знітилася, мовби батогом побита.
А когути піяли...
Хай собі піють. І хай у хмарах жорнує біле мливо зимовий млин. І хай спить у саван спеленаний Галич...
Предслава подибала слідом за Лютом; дибала згорблено, як за покійником, перед себе бачила лише спину
Лютову. Збоку могло здатися, що Лихвар вів її на мотузі.