— Вавиле, Ва... — термосив мертвого отрок. Іванко не вірив у цю смерть, не міг повірити. Тисячі
небезпек щасливо обминули роба, якому волю дав Продром, і прийомного сина константинопольського золотаря Діонісія Івана Русина. Мандрівники держали путь у землю вітців своїх і пращурів. У дорозі траплялося різне, Вавило при потребі пускав у діло меч, інколи хитрість, інколи золоту монету. На них чатували болгарські гори і крутохвилі Дунай-ріки. Шлях стелився довгий — від великодня аж до сьогоднішньої ночі. Вони перетерпіли усі незгоди, бо у грудях зрілого мужа і зеленого отрока горіла велика любов до отчої землі. І після пережитого-вистражданого суджено вмерти отут, вдома, коли під підошвою чревія чуєш груди землі отців? Та ще як вмерти! Від вовчих зубів...
А мабуть, таки доведеться. Вавилова душа вже полетіла на суд божий, тепер Іванова черга, бо вовки, напевно, не покинуть місце, яке пахне трупом і кров'ю.
То, може, спробувати вихопитися на дуба? Правда, і там чатує Морена, мороз скує тіло, приголубить солодким сном.
Дуб-велетень, стовбура його не обіймеш, гілля високо — не досягнеш. Та спробувати треба. Марниця.
Сили в руках ні краплини. Коліна поранені. Лишилося одне — вмерти. Отрок намацав під ногами слизький од крові меч. Очікував сіроманців. Веретено часу оберталося ліниво, вовки не поспішали, нерви напружились струнами... струна раптово урвалась, і Йванко закричав:
— Рятуй-те-е-е!!!
III
Княжич Ярослав натягнув тугу тятиву... тятива подзвонювала тонко, як на гуслях струна, і, цілячись у волову шкуру, припнуту до двох дубчаків, пустив стрілу. Стріла фиркнула пером, жила тятиви боляче вдарила по тонкій рукавиці. Отрок прикусив губу. Не поцілив! Стріла впилась вістрям на добру п'яду від накресленого вуглиною кола. Котрийсь з гриднів, які оддалік стояли біля коней, зареготався. Княжич, блиснувши очима, жбурнув лук у сніг.
— Рожанець не винен, Ярославе, що в стрільця око криве, — хрипло пробасив за плечима воєвода Рати-бор.— Перепроси святу зброю.
Лук і меч — божества старого воєводи, поклонявся їм палкіше, ніж хрестові.
Ярослав круто обернувся, довгобразе його обличчя зблідло. Ратибор повторив спокійно:
— Мовлю, щоб зброєю не розшивався, як непотребом. Рожанець — рідний брат мечеві.
Княжич не поворухнувся. В зіницях сіклися морозяні скалки. Гнівався отрок не через те, що стріла полетіла мимо цілі. Воєвода остогид з наукою своєю і наставницькими казаннями. Мовив:
— Князь мусить пізнати ратне діло у сто крат краще, ніж прості вої, і в десять разів лучше від тисяцького. Князь у полка на виду. А тому вправляйся, учись володіти мечем, луком і рогатиною.
"Не перечу, воєводо, бо направду все це князеві потрібно... — мовчки погоджувався з ним Ярослав.— Та що подію з собою, коли не лежить серце до меча?"
Був однак покірливим. Лише зрідка, коли поставали перед очима непрочитані книги в батьковій світлиці та згадував про бесіди з писцем Радилом, який обійшов півсвіту, в ньому спалахував протест. Як ось сьогодні...
Воєвода свердлив отрока єдиним оком.
— Велю тобі: підніми рожанець.
— Не хочу,— вперся княжич.— Надокучило бавитися. Я втомився.
Під чоботищами воєводи шкварчав сніг. Сиві від інею клапаті його брови захмарили вид. Тяжко і клопітно старому з княжим сином, норовистий він, як річний лошак, їй-бо, полком повелівати було простіше.
— Ой, поскаржусь я вітцеві! — пригрозив Ярославу. Він уже не раз жалівся князеві. Володимирко казав: "Я дав тобі, воєводо, розчинене тісто. Заміси й спечи з нього хліб. Суди і карай, як свого сина".
Коли в Ратибора росли сини, то деколи, навчаючи їх розуму, старий брався за батіг. Княжича батогом не відшмагаєш, а варто би.
— Не дурій, Ярославе. Візьми рожанець. В тулії стріл ще багато.
— Зніми лапу, воєводо! — зопалу бовтнув Ярослав, ображений панібратством учителя. І враз знітився. Не гоже навіть князеві забувати про шанобу до сивоволосих.
Вусате обличчя Ратибора побагровіло.
— Що ти сказав? — дихнув клубком пари. Княжий зносок сміє його зневажати... його, воєводу Ратибора, котрий добував слави ще з покійним князем Володарем!
Поривисто здер з плечей тепле корзно, кольчуга сяйнула на сонці. Карлючкуваті пальці заціпли на рукояті легкої половецької шаблі.
— Захищайся, отроче, бо вб'ю! — крикнув і спритно, мов молодик, відскочив назад. З-під чобіт синіми іскрами бризнув сніг.
Ярослав оторопів. Хотів заглаїти вину:
— Годі тобі, вую. Я згарячу... Грішний — каюся.
— Я не піп, щоб гріхи відпускати. На слово ти, виджу, скорий, як баба, а до меча — лінивий. Ну!
Що мав робити Ярослав? Вихопив також шаблю. Грид-ні подали щити. Лісова поляна, вибрана Ратибором для стрільби, розчищена від снігу і утрамбована, насторожилась у чеканні.
Шаблі схрестилися.
Ярослав по-юначому запалювався боєм, прудкі очі ловили кінець Ратиборової шаблі... ловили і вгадували наступний удар; ноги, злегка зігнуті в колінах, то пружинисто відскакували вбік, то ривком подавалися вперед. Шабля княжича слухалась, удари кресалися густо і вперто, кілька разів йому вдалося досягти щита Ратибора. Старий відмахувався від отрока, як від впертого комара, інколи його шабля блискавично, коротко падала згори на шаблю княжича, і тоді дерев'яніло Ярославове рамено. Молодик не здавався, знову наступав, наглухо прикрившись щитом. Гридні заохочували воїв криками, і спершу це помагало, але герць дедалі втомлював отрока, з-під посрібленого шолома стікав по обличчю піт. Почали в'янути руки. Ярослав тішився, що старий воєвода теж задимів парою, як зільниця з полотном. Думав: "Почекай, вую дорогий, я з тобою порахуюсь, ось від-бий-но ще один мій натиск і..."
І Ярослав незчувся, як шабля вихопилася з долоні, сяйнула срібною дугою і впала в сніг. Воєвода зняв шолом і, рукавом витираючи лисину, гудів примирливо:
— Рубаєшся, мій княжичу, вправно. Рука твердне. Не за горами той час, коли мене обеззброїш. Недалекий... — повторив смутно. Певно, старість відчув. — Лише закарбуй собі: не гарячкуй на бранному полі, брань любить не тільки тверду руку, а й розсудливу голову. Не дурний вигадав заповідь для воїна: "Розумно розподіли свою силу".