Мовби серце з грудей вийняв. Боліло, аж світ кружляв ув очах. Губи кусав до крові.
Ролейний староста тупцював біля Чагра, тицькав йому під ніс долоню з грудкою ярої землі.
— Як жити будеш без поля, Чагре? Схаменися. Грудка землі на Федоровій долоні пахтіла гірким полином.
II
Писав Іван в "Саду" своєму:
"...Був би я убогим жебраком і духом ниций, коли б після соборів і палат царегородських не запричастився тишею із пущі Тисменицької. Там конає у сумерках вікових прадавня Русь і всі її боги, закони і покони; там древа явили мні свою зелену душу, що пам'ятає правіки; там чув я голос трав і спів косиць, там Пан ще грає на сопілці; там Див зорить на тебе темним оком, а Белее кличе пасти стада; Ярило там ласкавий дерева напуває вином життя; там пощерблений іржавіє меч, якого називали Перуном.
Люблю не стару Русь, не лісову, не дику, люблю її в обнові скреслу. Старі боги хіба що Музам знадобляться, а корінь лісовий зберіг я для життя; усі ми з цього кореня пішли, і тягнемось до сонця, як дуби".
Любана на радощах цмокнула батька в щоку.
— Нині, виджу, сильці твої були щедрими,— і поплескала собаку Убийвовка, що чипів посеред хижі обвішаний зайцями, як половчанин добичею.
— Старі боги не забувають Бояна, коли він виходить на лови,— повагом відповів старий. Поклав у кут рогатину, на кілок повісив лук-рожанець. Стомлено присів на пеньок і простяг до вогнища руки. Полум'я облизувало пальці, іскри пирскали старому на коліна і гасли в довгій і білій, як вранішні тумани, бороді.
— Що накажеш зробити з впольованим?
— Питаєш, як мала,— насупився Боян. — Випотроши і поклади в кадовб з розсолом, хай мокне про запас. Вночі Стрибожі внуки почнуть свої грища і снігом заметуть мої сильця. О, чуєш? — підняв угору карлючкуватий палець, наслуховував. — Чуєш?
Любана мовчала. За дверима стелилася біла тиша снігів, а в хижі потріскувала ватра, батько Боян дихав часто й хрипло. Оце, мабуть, і всі звуки, які зачула дівчина. Тому наперед ждала, що зараз батько Боян почне дорікати: "Ой, замало, дівче, пізнала-с таємниць пралісо-вих".
Замало?
Ніби вона не знає всі дерева в лісі, корчі і трави? Хіба не збирає зілля росяними досвітками і тихими вечір'я-ми? Ніби не може розповісти, котре з цього зілля придатне для лікування, котре для ворожби, а котре годиться спалити синім вогнем для задобрення старих богів? О, Любані праліс знайомий... обнипала усі балки й поляни, нема тут таємних для неї стежок: ось лань з малям сторожко дибала до водопою на Уняві-ріці, тут скрадалася лисиця, оце сліди вовчі, ведмежі. Дівчина могла б повісти батькові про дрімучі Чигори, де терня вартує стежку до палат зеленого осподина — Лісовика. І показала 6 поляни, що ясною дниною пронизані стрілами
Хорса, а вночі залиті місячним сріблом... на полянах водять хороводи мавки, Лісовикогіі доні. І могла б повести батька до Уняви-ріки, царства Водяника, де на чорних вільхах гойдаються русалки.
Але Боян і не поглянув у її бік, чувся змученим, ноги за цілий день притомилися, долаючи на лижвах снігові кучугури. Він слухав, як у суглобах лупає біль, і думав: скільки людині потрібно прожити у лісі, щоб до дна вивідати його таїнства. Невже ціле життя, як оце він?
Старий промовив:
— Якщо ти оглухла, Любано, то вибіжи за поріг, послухай праліс... що в ньому нового? Це тобі пригодиться.
— Добре, отче.
Надворі тиша видзвонювала, як хмара комарів. Аж дивно.
— Дзінь!., дзінь!..
Грубезні буки, тиси, граби, липи й дуби по коліна брели в сніговій повіді й снили про яр-пору. На голому верховітті дерев сперечалися голодні сороки. Із-за вугла хижі, як кинута з пращі жменя каміння, фуркнула зграя горобців.
— Дзінь... дзінь... — дрижала-переливалася тятива тиші.
Ніщо, здавалось, не віщувало початку грища Стрибо-жих онуків. Ніщо? Але що це? Десь там у глибині пралісу, де спить у снігах Унява-ріка, раптом народився довгий і тонкий, як лет стріли, звук.
— Ф-і-і-ю-ть!!!
Хіба тиша мече стріли? І знову:
— Фі-і-і-ю-ть!! — Але вже в іншому місці. "Грище таки буде,— подумала дівчина.— Це Стрибо-
жі внуки кружляють... кружляють, як беркути, над пралісом... кружляють у хмарах і лише нехотячи зачіпають крилами голови найвищих дерев. І тоді вилунюється з верховіття протяжний свист. Так і поясню батькові".
У хижі смеркалось, і Любана запалила скіпку.
Стрибожі онуки цибали галявинами й заростями, мов хмільні гості з чужих земель на галицькому Підгородді: нікого не минали. Брали вони тиса за плечі, термосили і струшували з пагілля сніг; реготали сороміцько з голих беріз, боляче пощипуючи їх біле тіло, і скубли роз-
пущені коси; били вітри крилами в груди дубів; доокруж молодої смерічки, граючись, насипали сніговий вал, і вона тіпалася в сипучому білому піску, як підбита птаха. Вітри найняли галасливих скоморохів, і вже не один, не два, не десять, а цілі сотні крикливих ріжків, труб, сопілок, схованих у дуплах, у щілинах спорохнявілих пнів, у густому плетиві хмелю і дикого винограду, наповнювали праліс свистом, ревом, калатанням.
Дерева прокидалися поволі, солодкий сон під білою периною. Дуби потягувались, як мужі, спросоння, хрумтіли їх віти, немов розпещені на лежанці кістки. На грудях дубів, як пластинки лат, дзвонило лите з черленої міді листя. Смереки позіхали, перешіптуючись... шепіт поплив лісом, як хвиля на ріці. Осики дрібно трепетали; чи боялись осики льодового подиху вітрів, чи трусила їх дівоча нетерплячка перед танцем?
А лісові музики не вгавали:
— Ух!.. Ух!.. До танцю, дерева, до танцю! Раз живемо на цьому світі.
Першою не витримала лісова юнь — дубові сини і березові доньки: "Гей, у коло, гей!"
Хтось з них тріщав, хтось гнувся, хтось ламався навпіл і вмирав. Та хіба в лісі жаліють кволих і слабосилих?
Слідом за дітлахами рушили в танок дуби; дуби по-боярськи побралися за руки, хитнулися вправо-вліво, вперед-назад, Стрибожі внуки додавали охоти, і дуби хміліли...
Добрий приклад, як вогонь у соломі. Ось вдарили закаблуками стрункі буки і дзвінкі тиси, ось гойднулися в танці смереки. На праліс западала ніч, дерева не помічали пітьми, дерева стогнали у захваті.
Хижа потріскувала в підвалинах, мов^и рвалися жили, що в'язали її з землею.