1 городів, а чи, вселившись у сокиру, в коня або в берве-но, причаїлись непомітно десь поруч і радіють, що про них світ пам'ятає?
Дереводіл дедалі впевнювався, що старі боги поруч, бо рівне горіння ватри свідчило, що вони його простили, обіцяють поміч. Він упав на коліна, від дурманного диму, втоми і збудження молитовного каламутилось у голові, світ крутився колесом, танцював. Василько вхопився судорожно за мичку трави, уткнувся лобом у землю... земля приємно холодила, навівала мир і спокій.
II
Снилось Осьмомислові...
Снилось князеві галицькому, що начебто він спершу скинув з плеча корзно... корзно заважало в роботі, бо раз по раз пола спадала на десницю; корзно потрібне князеві, коли він сидить у сідлі.
Потому розстебнув малиновий каптан і зостався у полотняній сорочці... була, може, сорочка на княжому плечі непоказною, і, може, наївно чорніли і червоніли хрестики на пазусі й вуставках, але Осьмомисл її любив і шанував.
Сорочку колись вишивала Настуся.
"Ви ще не забули, люди ґречні, мою Настусю? Боже мій, як вона далеко від мене, я часом ловлю себе на тому, що не можу пригадати її обличчя, тільки очі її синіють у моїй пам'яті... очі на ціле обличчя. Коли б я цю полотняну сорочку носив у будень і свято, то, може, пригадав би Насту сине лице і Насту сині руки, але я боюся щодня її одягати, полотно дочасно зотліє на моїх плечах, або дочасно відцвітуть хрестики, вишиті чорною і черленою ниткою, і зостанусь тоді убогим старцем. Я ж цю сорочку уберіг од лютих очей моєї Ольги, і од бояр уберіг... бояри колись чоботиськами вичавлювали все нав-круж — все, що нагадувало Настусю. Тільки зостався син Олег від неї... і сорочка... І сорочка.
Коли вмру, коли споряджатимете мене в корсту, то молю вас: одягніть свого князя у полотняну сорочку".
Снилось Осьмомислові...
Снилося князеві галицькому, що в Настусиній сорочці він знову був молодим і дужим, це його навіть дивувало, бо пробивались, як промені, спомини про передвечірню годину в ложниці, про неквапливу бесіду з лічцем Га-расієм і про його сонний трунок, що тьмянів у чарі густим варивом.
"Був цей надвечірок чи не був? Плескався у чарі сонний трунок чи не плескався?
Та менше з тим... знати нічого не жадаю, є в мене робота нагальна, мушу виполоти Золотий Тік. Гадаєш, Вірменине, що я не прочитав твої думки, коли ти стояв біля вікна у моїй ложниці і журився журно: князь Ярослав ще не віддав богові душу, а на Золотому Тоці кінський щавель рудіє, мов на пустищі?
Смішний єси, Вірменине. Інакше навіщо б мене Ось-момислрм нарекли? Бачу людину наскрізь. А бур'ян цей сполю..."
Снилось князеві Ярославу Осьмомислу, що призахідне сонце в'ялило виполену хопту, сушило начорно, мовби сонце пекло по-літньому, а не сміялося лагідно по-верес-невому.
Князь тішився, що бур'ян, якщо й дощ крапне, завтра не проросте зелено і не викине молоду брость.
"Чого хитаєш бородою, Вірменине, і докоряєш, що, мовляв, де це у світі бачено, аби волостелин галицький виполював бур'яни, яко смерд ниций? Але ж поління — це теж робота, а не забава, в бур'яні збіжжя не росте.
І марна марниця, мій Гарасію, що виділи мене за простою роботою великі боярове, святі ченці... виділи та попирскували сміхом у кулаки. Що мені до них... у них своє життя і своя дорога, а в мене — своя. Та ще хто знає, кому належить сміятися останньому, вони животіють на землі бездумно, черева напихаючи їдлом і питвом, добрі діла і покаяння відкладаючи на старість, бо аж старість кличе замислитися про світ потойбічний. Я ж замолоду печалився повсякчасно, щоб тут, на землі, а не десь за могилою, зосталися мої добрі сліди, щоб вони не поросли для нащадків хоптою поганою".
Осьмомисл боявся забуття.
Він ціле життя спостерігав, як павутина забуття обсотувала діяння і батька його князя Володимира, і діда князя Володаря перемишльського, і прадіда Ростислава. А ще до того, поки прийнялася гілка Ростиславичів, панували тут інші великі мужі, носили вони горді ймення, водили полки хоробрих воїв, а хто пам'ятає їх нині, хто, приміром, розкаже: ким і коли Галич закладено, або Перемишль-град, або Теребовль?
Ніхто.
Це мучило князя віддавна, ще в молоді роки він повелів хронографу Русину повсюдно і дбайливо записувати од старців перекази минулих днів, аби відновити забуті імена; Іван Русин списав купи пергамену; в сказаннях, збережених од віків, іржали комоні і дзвеніли, схрещуючись на раті, харалужні мечі, виблискували тесла будівничих, що зводили города і весі, співали на Купала дівки, кличучи своїх захмелілих од кохання суджених...
Але мудрий Іван не записав жодного княжого ймення, на пергамені воскресли смерди, вої, дереводіли, ковачі, скудельники — просто народ, просто чернь гола. Осьмомисл ламав голову: невже на Русі не було високородних мужів, котрі б вкарбувалися у пам'ять століть?
"Чуєш, Вірменине, признаюсь тобі щиросердечно, що іноді брав мене ляк, коли замислювався, що й моє ім'я припаде пилом. А тому все, що я чинив, на столі отчому сидячи... чинив з думою про прийдешні віки. Можеш назвати мене честолюбцем або якось інакше, та повір: усі хочемо жити й після смерті... ти теж хочеш і журбиш, що нема твого знаку на землі вірменській.
Тому я виполював з-поміж каміння на Золотому Тоці дику хопту. Виполював, поки не стомився і не постарів над цією роботою, поки хворощі мене не вчепилися, і ось зліг я..."
Снилося князеві галицькому...
Снилося Ярославу Осьмомислу, що прийшов до нього батько-князь Володимир Володаревич, чомусь прийшов не у ложницю, а до гридниці.
Осьмомисл цьому вельми дивувався, бо гридниці ніколи не любив і, може, тому не любив, що в цій просторій палаті завше застоювався ядерний дух од бояр, котрі збиралися сюди на думу; а може, тому не кохався у гомінкій гридниці, що її кам'яні стіни геть чисто завішані мечами і рожанцями, списами і щитами — оруддями брані і смерті. А своїм оруддям він вважав хрест і книгу; хрест означає терпіння, а книга — мудрість.
Найдивніше, що батько-князь появився не з дверей і не з вікна, не вийшов він ні з меча, ані з рогатини, а зійшов з почорнілого хреста грецької роботи, що висів поміж зброєю, як чужак.