Василько, однак, не згадував тепер ні жони Мирослави, ні жони Ради, їх нема, вони лежать — одна в Галичі, друга на дні Пруту-ріки... тепер Василько гризся Анною.
Вона його останнє кохання і остання надія.
Тепло жіночого тіла, ясна Аннина посмішка наслали на нього ніжність, він гладив шкарубкими долонями, що враз полагідніли, її довгобразе лице, пестив розсипане волосся, цілував очі; ніжність пом'якшила його вилицювате, обвітрене верховинською смагою обличчя, розгладила зморшки; Василько почувався молодим і щасливим, коли б тільки все обійшлося гаразд, бо Анна в нього тоненька, як стеблинка... бо Анна, виношуючи дитя, не куштувала цього літа ані скибки хліба, ані ложки молока... бо Анна день при дні ставала з ним поруч до роботи.
"Лише коли б усе обійшлося гаразд, не дай біг лиха — і нічим їй не поможу. Все вмію робити: вмію класти хижки і тереми, вмію зводити вежиці і божі храми, змайструю при потребі віз і сани, а тут я безсилий, тут знадобилась би баба-пупов'язка, зелейниця".
— Може, я, Анно, сяду на коня і полечу шукати десь помочі? — тверезіє Василько і вже думкою скаче з гір, із цих диких пралісів, униз до людських оседків.
Анна припадає до його плеча.
— Не треба, ладо,— каже,— я сама боятимуся. Весі далеко, тут край світа.
— Але ж бо...— пробує він настояти на своєму. Може, таки здалось би поїхати... таки треба було поїхати вчора або й позавчора. Дорога неблизька... як він заздалегідь про це не подумав? Будовою хижі забив памороки, день у день квапився, сподіваючись, що Анна народить сина вже під тисовою покрівлею, а не в колибі, однак і хижу не встиг закінчити.
— З тобою... коло тебе я все подужаю,— заспокоює Анна мужа. — Я сильна, ось побачиш.
Він цілує їй руку, ніяку іншу руку він не цілував, окрім батькової, а Аннину цілує, не має куди подіти свою любов, змішану з тривогою; рука Аннина маленька, як березовий листок, і на диво тверда. її руки за літо довбали землю, вкопуючи частокіл, орудували при потребі сокирою, конопали мохом стіни, і її руки час од часу підводили Василькову голову, коли хилилась на груди: не журися, мовляв, Васильку, я з тобою.
Не уявляв, як жив би без Анни.
Та й чи жив би? Адже ще торік восени після всього того, що скоїлося над Прутом, він розгубив жагу до супокійного життя і мав намір податись на Дунай до бродни-ків, щоб промишляти до пори до часу розбоєм, поки не згинув би від меча на судилищі княжому або в степу від половецької стріли.
А уздрів Анну і воскрес... Анна викресала в ньому іскру до життя, дорожив нею, як небесним дарунком.
Твердість Анниної руки заспокоює, він по-газдівськи відгортає ковдру, заголює жону по шию і обмацує її стегна, лоно, груди. Анна паленіє, є в його обмацуванні щось принизливе і грубе, смерди подібно обмацують тільних корів, але Анна лежить тихо і покірливо.
— Хочу знати, Анно, чи старчить у тебе моці, щоб народити мені сина.
Смішний її муж... і любий.
Вона не очікує, поки Василько натішиться молодою пружністю її тіла, пестливо тулить мужа до грудей, що вже набубнявіли молоком... тулить і обціловує, борода Василькова густа і колюча, на пеньку сокирою підрівняна, губи Аннині палають, як від жаливи.
А очі мечуть вогонь.
— Іди вже,— врешті проганяє його від себе.— Іди, я подрімаю трохи.
Не має Василько охоти покидати жону. Якби не боявся пошкодити дитяті, то взяв би її на коліна і поколисав би.
Та мусить йти... хай Анна засне, хай Анна набирається моці, попереду її чекає мука, а його чекає робота.
II
Писав Іван Русин у "Саду" своєму:
"...В саду моєму для всіх знайду я місце: для тебе, княже Ярославе; для слуг-митників твоїх зажерливих, що луплять шкіру з дітей малих — підданих; для очей дер-жавних — ябедників численних; віроломство твоє теж повішу я на гілку. На те мій сад розлогий.
Наївний я співець, повіривши колись, що Словом начебто володаря переінакшу, що з світильником моїм буде ходити він щоденно, і не обмине ні вбогого каліки, ані вдови, ані сирітки, ані неправди, скоєної боярським тіуном.
Тепер покарано мене. В князів своя дорога, світильники надібні їм лише для того, щоб навкруж голови ореол яснів".
Спали Русину на ум слова з писання Іларіона, митрополита київського: "Бо не в поганій і не у невідомій землі владарював, а в землі Руській, про яку знають і чують по всіх кінцях..."
"Це про князя мовлено, про Володимира Святославича. Але і я подібно міг би сказати про себе,— думав співець Іван Русин.— Тільки не владарював я, а за плугом ходив, розорюючи перелоги. Князі, пануючи над землями і над людьми, від них слави собі доторочують... ось хоч би й князь наш Ярослав Осьмомисл.. а я життя прожив про одно дбаючи: як би отчій землі добра і слави примножити. Не Галичу, де живу, не Києву первопрестольному, не Суздалю навіть, дарма що по батьковій лінії із тих замріяних країв походжу, а всій Русі слави примножити. Про Русь денно і нощно думаю. Все, що я робив: а чи книги грецькі на руське Слово перетовмачував, а чи учидлища для отроків при святих монастирях установлював, а чи людей тямливих у письмі розшукував по весях і городах, а чи опікувався тими, що на липових дошках краще од гречинів зайшлих малювали лики божих страдників, а чи заохочував тих, котрі з мертвого каменя або з колоди дерев'яної висікали різцем красу небачену, а чи власні пісні творив, слово до слова припасовуючи й крилами гуслиними їх обдаровуючи,— усе це я чинив з любові синівської до Руської землі. Найтяжчий мій ворог, бо й ворогів я придбав, ниву свою скородячи, не скаже, що Іван Русин жив із думою про вигоду власну і про славу власну. З-поміж простих людей я вийшов, між простими перебував і між простими в гурті хочу зостатися... Хочу...
Дивно мені, чому повторюю вперто "хочу", мовби вмовляю самого себе, мовби в мені існує потаємний, але таки існує спротив супроти мною установленого закону: "Не жадай слави для себе, бо уподібнишся до того кметя, який купно з родом оре і сіє, а волоття збирає до свого глека".
Ні, не уподібнюся я кметеві...
Та все ж мучить мене жадання бодай у "Саду" зоставити своє ім'я, бо в цьому співі б'ється моє серце, нуртує моя кров, в ньому устремління мого ума.