Змієборець. Після перемоги збирався сказати князеві київському:
— Брате, хочу землю Волинську. П-с-с...
Нікому заповітного жадання не розкривав, не здогадувалися про нього ні бояри, ні воєводи, лише печатник Остафій чув їх з княжих уст... чув і благословляв. Боярам же, відсилаючи Всеволоду хресну грамоту, на раді говорив:
— Всеволод, брат наш, Ізяслава Мстиславича, кров Мономахову, з Володимира на Волині прогнав, сина свого Святослава нам під бік посадив. Тривожуся я> що Ольговичі на Галич посягнуть. Хай буде брань.
Вдарили дзвони в землі Галицькій:
— Гей, князь кличе мужів на бранне поле!
І рушили під його корогву ратаї, рукомесні люди, дружини боярські.
Всеволод київський усю Русь проти Володимира спол-чив: узяв з собою брата Ігоря, сина Святослава, дружини Володимира Давидовича, Бориса і Гліба Володьковичів, Ростислава Глібовича, Вячеслава, Ізяслава та Ростислава Мстиславичів, ще й ляцького Владислава, князя краківського, прихопив до помочі.
Земля стогнала під кінськими копитами.
Хотів Всеволод одним помахом меча порахуватися з Володимирком.
Князь галицький з самої Серет-ріки, не приймаючи брані, відступав у глиб своєї землі. І вже тоді, коли був готовий вийняти меч, бо спереду мав річку Білку з багнистими берегами, яку ворог мусив би перебрести і потомити коней та пішців, з тилу галицький полк заслонився Гологорами, посередині становища на всяк випадок височів Звенигород... ото ж тоді упала на князя звістка, що старий Всеволод, далеко обійшовши багна, частиною свого полку сів галичанам иа плечі.
Упав духом князь Володимирко: ратне щастя на цей раз зрадило. Чернь, що нині хулить князя, вдарила в щити і заволала:
— Княже, ми сидимо тут, як у вовчій ямі, з усіх боків обступлені, а вої Всеволодові наших жон у Галичі візьмуть.
Кидав громи Володимирко:
— О зрадливе плем'я смердів, ви про своїх жон згадали і їхні теплі подоли, а про честь і славу свого осподина забули! А про те, що плід мого меча — єдине князівство Галицьке — може бути розсічене Всеволодом на три-чо-тири слабосильні волості, то й гадки не маєте? Печатник Остафій, як міг, глаїв княжий гнів:
— Ще нічого не втрачено, осподине. Носимо ж на плечах голови... Думаймо.
Володимирко не мав часу на довгі роздуми — київські полки перегородили щитами поле. Щілину між ними розшолопив: таємно послав до молодого Ігоря, брата Всеволодового, отця Остафія. Остафій сказав Ігореві:
— Княже, Всеволод старий, скоро бог забере його до себе і київський стіл спорожніє. Галич хотів би тебе бачити на великокняжому столі. І в цьому наша поміч буде.
Ха-ха, честолюбець Ігор таки потрапив на острогу, блиск київського стола затьмарив йому розум і він, на щастя, вмовив Всеволода припинити брань. Мусив тільки Володимирко дати Всеволодові чотирнадцять сотень гривен срібла та на додачу цілувати хрест на вірність:
— Віднині і повік не посягну мечем на Київ. Амінь... Це була чорна ганьба, ганьба покотилась Руссю, Володимирко тоді вперше відчув у грудях кольки.
Мудрий печатник Остафій мислив інакше:
— Ганьба — не смертельна рана, осподине. Перетерпимо. Присяга вимушена до нічого тебе не зобов'язує. Коли її зламаєш, як печать на винній амфорі, бог тобі простить. Головне, ти зберіг свій полк і землю. Всеволод навіть порубіжні Ушицю та Микулин повернув. Гуртуй силу.
"Я гуртую її потихо... і смердам безчестя свого під Звенигородом не прощаю. Спричинились до біди — хай платять збільшені податі, з голоду не видохнуть".
— Чи справедливо це? — молодий княжич перепинив Володимиркове ходіння по світлиці. — Я про податі думаю... Та й небезпечно, отче. Вчив мене Остафій: "Хочеш їсти мед — не понищи бджіл".
Князь Володимир, хоч часто впадав у гнів із-за дрібниць, на цей раз перервав синові сумніви лагідно:
— Диви, яйце курку вчить. Багато ти розумієшся на справедливості. Я не про себе печалюся, про всю землю думаю, про її силу. Це і є княжа справедливість.
"Батько теж, як і вуй Ратибор, — похнюпився княжич, — правду силою підпирає. Чому ж отці церкви в писаннях своїх говорять про справедливість вищу, божу, однакову для всіх? Невже й мені, коли сяду на отчий стіл, доведеться плекати справедливість княжу, мою, і більше нічию?"
— А тобі, сину, ось що скажу,— Володимирко жартівливо розклапатив отрокові довгу чуприну.— Речення мудрі з книг черпай, але до серця близько не бери. Тобі ж відомо, що і я книги читаю, але чиню у житті не по-книжному, а як потреба вимагає.
Князь Володимирко справді кохався в книгах. В його світлиці була "Пчела", що промовляла устами мудреців Платона, Арістотеля, Сироха, були також писання Івана Злотоуста, "Шестиднев" Василя Великого, повісті грецькі. Кожна з книг вартувала більше, ніж будь-яке господарство смерда.
Ярослав бачив книги не тільки в батьковій світлиці і по монастирях святих, книгу здибав теж у хоромах боярських та купецьких. Отець Остафій колись при Ярославові бідкався князеві, що з книг нечестивих люд заражається ворохобою.
Князь, підморгуючи синові, відповідав:
— Чи не ти, преподобний отче, казав Ярославу, що в книгах знаходимо мудрість і здержаність, що це ріки, котрі зволожують землю, що це жерело, яке напуває розум.
— Я мав на увазі, осподине, користь від книжок для дітей княжих і боярських,— відбивався печатник.— Простолюду не завжди безпечно давати в руки книгу, мудрість часом призводить до зла, бо хто багато знає, той многого жадає. Князі це повинні пам'ятати.
"Та цур мислям про шкоду від мудрих книг; смердові до книги — як від землі до неба. Смерд має орало — це його мудрість, іншої не треба..."— міркував Володимирко. Згодом Ярославу нагадав:
— Ну-ну, читай далі про Олександра.
Ярослав слухняно повів пальцем по рядках, читав: Олександр помер. Добрий писець гречин не знав або не побажав розтовмачити в книзі причину нагальної кончини царя, лише посіяв сумнів про трцтизну. Зате писець точно казав: той, якому ще вчора падало до ніг пів-світа, довго лежав без погребения. Цареві друзі-воєводи гризлися між собою за кістку влади... воєводи прославились на брані хоробрістю, але уми їх до думання не привчені, тому ніхто з них не відав, що завойоване Олександром трималося на вістрі меча, многоязична імперія ні для кого не була вітцівщиною.