Вона довго мовчала, схиливши голову на груди. Руки її заніміли на золотому хресті, що висів на грудях.
— Хіба, може, дітей? — згодом відповіла спроквола.— А може, й ні. Якась черства душа в мене. Чи винна я в цьому? Буду в обителі гріхи черствої душі покуту-вати-відмолювати.
— Могла б і тут. Монастирів і в Галицькій землі доста. Пощо труситись на возі аж на другий край Русі — у Суздаль залісний?
Жалів її. Жона ж бо...
— Не буде тут мені і в схимі спокою. Пам'ятають тут Чагрову доню, не заросли сліди моєї причетності до її смерті. Ти перший пам'ятаєш, ти живеш пам'яттю про неї.
— Не воруши старе, княгине,— попросив.— Болить.
— Не таке, видно, й старе, коли ще болить. Кохав ти Настусю, Ярославе? — Очі її ожили, зелені льодинки розтаяли. Крик нуртував у ній, у глибинах її єства, в очах.
Осьмомисл не відповідав. Боявся обпектися об жала глибинного Ольжиного крику чи, мо', жахався власного незагоєного болю? Стояв біля вікна, задивлений у прозорість шибок... з-поза шибок, з-поза їхньої прозорості посміхалася Настуся... попіл з Настусі розвіяли по дебрях і вертепах, пилинки з неї не лишилося... а вона, гляди, насміхається.
— Кохав, Ольго,— зважився-таки сказати.— І кохаю дотепер... до старості... до могили. Смішно? — раптом розхвилювався.— Гірко? Дивно? Розпусно? Не знаю, як люди скажуть, як осудять моє кохання... Люди, зрештою, бодай тепер повинні зрозуміти. Чи як гадаєш, Ольго?
Він не помічав, що його слова падали на неї кам'яними брилами, ранили до крові, розтирали, як жорна, на порох. І княгиня, чи то рятуючись од коленого каміння, чи то для того, щоб спити гірку чашу до кінця, спитала:
— За що, мужу, так кохав жінку з простого роду? Нащо це їй знати?
— Це важко розтлумачити, Ольго, ти цього не второпаєш. Правду кажучи, я сам не відаю за що. Може, за її ум, за щирість, за палкість у постелі. Може, за те, що ходила боса, як сама вона говорила, й завжди відчувала під стопою тепло отчої землі. Вона, певно, призначена богом для того, щоб виповідати мені про всі болі й жалі.
Вони ніколи між собою так мирно не розмовляли, а після страти Настусі мовби обоє поніміли, особливо уникав Ольги князь. Його не було з нею й тоді, коли лежав поруч на постелі, коли сидів поруч за столом у стравниці, коли молився поруч у божниці. І вона леліяла тепер надію, що Ярослав, роздобрений і схвильований, простить їй старе... простить смерть Настусину. Мусить простити. В неї мало часу... коні вже запряжені... зараз її коні рушать з Галича дорогою на Суздаль. Туди їде вмирати.
— Я прийшла, мужу, попрощатися.
— Бувай здорова, Ольго.
— Я прийшла сюди подякувати за все добре, що зазнала на цій землі.
— Молися за неї, Ольго.
— Я прийшла сюди просити, Ярославе Володимировичу: прости мені сварки численні, зло, котре виношувала, плодила й на тебе насилала...
— Прощаю.
— Що дітей проти тебе ворохобила. Володимира найперше...
— Прощаю.
— ...що стараннями моїми повели Настусю на кострище. Смерть її прости.
— Ні,— відказав рішуче, гнівно. В одну мить перемінився: з ласкавого і млявого став енергійним, холодним.
Хотіла цілувати йому руки й ноги, хотіла... але він не дав, підняв із землі, повернув до порога й злегка відштовхнув від себе.
— Іди, Ольго. Не проси, бо такого не прощають.— Високий, крутоплечий, з довгим сивим чубом, що пасмами спадав на плечі, був схожий на бога Саваофа, якого малюють ізографи на іконах. Саваоф теж не завжди вміє прощати.
Княгиня переступила поріг.
Осьмомисл далі стояв біля вікна; за вікном, на ґанку, Ольга цілувалася з сином Володимиром, невісткою та онуками. Цілувалися без слів, без причитания, ніби зібралася кудись у гості, а не до монастиря у Суздалі. Оддалік хилився у поклонах, мнучи в руках соболині шапки, гурт великих бояр: Сірославичі, Дитятичі, Мо-либоговичі, Ратичі. О, саме на них у замислах своїх опиралася Ольга. О, саме вони точили з нього кровцю, поки не виточили до краплі... поки не став він живим трупом.
Княгиня Ольга зійшла з ґанку. Єпископ благословляв її у путь. Хрест сяяв у його руці чистим злотом.
Вся в чорному, ніби уже прийняла схиму, княгиня клала поклони на схід, на захід, на південь і на північ. Губи її щось вишіптували. Що? Прощення собі? Прокляття йому, Осьмомислу?
— Княже...
Ярослав здригнувся. Задивившись у вікно, не помітив, як до світлиці зайшов вобвода Костянтин Сірославич.
— Послали мене великі бояри до тебе, княже, сказати; вийди й прилюдно попрощайся з княгинею своєю. А також прости їй усе... адже навіки розходитеся.
Князь не відразу зрозумів воєводину бесіду: борсався у полоні догадок, що вишіптує на прощання Ольга. Деякий час кліпав розгублено очима, потім дійшло до нього веління боярське; Осьмомисл уздрів себе на Золотому Току, уявив прилюдне своє прощання, темні, гнівні погляди містечан галицьких, і масні — боярські. Погляди... прощання... вони наготовленні... посмішки боярські... торжество боярське — все це переплелося, збилося, зрослося в пекучий клубок. Князь задихнувся, без надуми вийняв клубок з грудей і жбурнув межи очі Сірославичу.
— Пріч звідси, холопе!
Слова з "Хронографа":
"Нема спокою в палатах Ярослава Осьмомисла. Літа 1174-го Володимир, його син, утік до Луцька, щоб князь тамтешній Ярослав Ізяславович відвоював в Ось-момисла окреме для нього княжіння. Князь галицький найняв за 300 гривен срібла ляцький полк і пішов з ним на Луцьк, кажучи Ярославу Ізяславичу: "Змову проти мене не чини. А сина віддай. Бо буде брань". І на підтвердження цих слів спалив у Луцькій волості два городи. Ярослав Ізяславович, злякавшись, відіслав Володимира у Торчеськ до вуя свого Михалка. Однак той, щоб ворога собі не нажити, переслав Володимира аж у Чернігів до Всеволода Всеволодича. Цей же просив Андрія боголюбивого піти раттю на князя галицького. Андрій сказав: "Відаю, безпутний Володимир, син Ярославів. Зрікаюсь його... через нього не хочу втрачати дружби з Галичем".
...Того ж літа княгиня галицька Ольга, сестра Андреева, поїхала назавжди у Владимир".
Слова з "Хронографа":
"Диво дивнее: він любив бога, постійно ім'я боже було в нього на устах; він збудував град неподалік від Владимира і нарік його Боголюбовим; він много храмів воздвиг; він книги святі збирав і велів переписувати? він звався Боголюбським, а бог одвернувся від нього й послав йому страшну смерть. Він любив свої Суздаль і Владимир, возвеличуючи їх між землями й племенами, а вони, замість віддяки, привели у його ложницю ключпика Анбала, Іоакіма Кучковича та багатьох інших мужів, котрі двадцять дев'ятого дня місяця червня літа 1175-го закололи його, обдерли з одежі до голого тіла і викинули труп на город, щоб собаки зЧли. І тільки через п'ять днів поклали убієнного у Володимирській церкві богородиці.