Страх пройняв Яна пізніше, опівночі, коли повертався від князя додому. Треба було прихопити з собою сторожу або перебути до ранку в писчій палаті, тоді, може, не наразився б на небезпеку.
Кінь ліниво переставляв ноги, під копитами почваку-вало болото. Дощ не перестав. Печатник, напнувши на голову каптур, кинув повід на луку сідла: в густій темряві не вгадаєш дороги, хай худобина сама прямує до стайні.
Галич спав. Ніде ні душі, тиша. Лише цяпотить дощ. Поховалися навіть нічні вартівники, не чутно їхніх деркачів. І раптом у глухому провулку вигулькнули з темряви темні — темніші від ночі — тіні. Двоє з них метнулися до схарапудженого коня, двоє — до Яна. Він не встиг крикнути, як на голову напнули мішок.
— Не думай репетувати, боярине,— попередив хтось і ножем проткнув у мішку дірку, холодне вістря торкнулося горла,— Чуєш?
— Хто ви такі? — дзвонив печатник зубами.
— Скоро дізнаєшся.
Вели його недовго; спершу дорогою, потім крізь сад або гай, бо десь у високості тривожно шуміли дерева. Врешті під підошвою чревія відчув кам'яні східці.
Рипнули двері.
— Заходь, боярине.
Коли здерли мішок, у вічі плеснуло полум'я свічі. Якусь мить стовбенів зажмурений, звикаючи до світла. Потім блимнув очима. Краще б одразу осліп, краще б його по дорозі прирізали, бо при світлі свічі впізнав заросле, почорніле обличчя Костянтина Сірославича. Це так було несподівано, негадано, що й не повірив яві, це скоріше скидалось на сон; хай буде сон: душна кам'яна кліть, темрява, свіча на столі, розкуйовджена голова Коснятка.
— Заскочений єси зустріччю, печатнику? — голос Сірославича розвіяв надію про сон.
— Заскочений,— признався Ян.
— Сідай, гостем будеш.
— Вмерти можна й стоячи.— Янові пригадались подібні глупі ночі й подібні підкліті, в яких умирали по таємному велінню князя невгодні йому бояри. "Хто чим воює — від того гине". Йому приверзлося, що попід стінами сидять мерці... мерці з живими палючими очима; ці очі, певно, пам'ятають, хто був їм суддею, хто рокував їм: "Іменем князя нашого — смерть!"
Сьогодні смерть зорила з-під стін, помахувала косою, шкірила зуби на нього, Яна. Був упевнений, що приведено його сюди на страту; страх тіпав ним, як вітер бадилиною, вичавлював смердючий піт, випалював болем нутрощі й холодив кров. Нічого в ньому, в Янові, не залишилося, нічого: ні думок, ні бажань, ні серця; тіло його, усе єство вщерть налите страхом. Коли б тепер мав змогу' поглянути на себе в свічадо — не впізнав би печатника Яна; коли б був здатний сміятися з себе — розколов би реготом низьке склепіння підкліті; коли б осягнув до дна ницість свого падіння — спалив би себе ненави-. стю.
— Вмерти, боярине, завжди встигнеш,— промовив Коснятко.— Та й для нас, мужів обраних, часом є щось гірше, ніж смерть. Уявляєш, якби в тебе відібрали боярську гривну, а з нею — маєтності всі, вотчини, право повелівати, бути першим і, замість цього, тицьнули б сокиру батька Чагра, весло перевізника або ж заступ роба, і сказали б: живи. Чи таке життя мало б якусь ціну?
Ян майже не розумів Сірославичевої бесіди, він ждав тільки одного — удару ножем з темного кутка.
— Для мене особисто таке життя — марна трата часу, печатнику. Я волію жити, як жив досі, і бути тим, ким був дотепер,— тягнув далі Коснятко.— І вони, мої друзі,— він обвів рукою коло, показуючи на стіни,— теж воліють. І ти... Тому ми тут; тому я не втік на Ляхи, а тайно приїхав з Кам'янця сюди; тому мої люди так неґречно стягнули тебе з сідла.
Слова Косняткові для печатника, як свіча для того, що лежить на смертному одрі. В її кволому язичку — цілий ясний світ. Ну-ну, гори, свічечко, обігрій, посій надію.
— Що хочеш від мене? — видихнув Ян і впав, як лантух, зів'яло на ослін. Роззирнувся. Попід стінами — ха-ха,— стирчали не мерці, як йому привиділося спочатку, а сиділи великі бояри, ті, яких не винюшкували ні його, Янові, люди, ні вої з понизянського полку. Та й як могли винюшкувати, коли між ними сидів... воєвода Денис.
— Хочемо, щоб ти служив нам, боярській справі. Собі, нарешті.
— Я князеві служу. Русі, отже,— печатник зважився нарешті глянути у вічі Косняткові.
— Ти ж бо розумний муж,— хтось з бояр вступив у бесіду,— красними словами бавишся, як дівка намистом.
— Перестаньте 'го вмовляти,— ляснув інший пугою.— Досить. Убити пса. Все 'дно зрадить.
— Якщо зрадить — умре. Знайдемо під землею,— гамував бояр Коснятко.— Та не про смерть тут річ. а про те, щоб боярин Ян був з боярами.
Так, тут річ не про смерть, і це головне. Ян м'ало не скрикнув від радості; він радістю умився і знову став Яном, упевненим у собі. Бо, слава богу, не про смерть тут річ, а все інше — марниця. "Почекай, яка ж це марниця, як же бути з вірністю князеві, я скільки йому завдячую. Я по-своєму чесний чоловік. То як же бути з моєю честю, га? Дотепер я теж дорожив нею, гордився навіть відданою службою князеві".
— Почекайте,— обізвався печатник. — Тут погрожують мені смертю: воля ваша, у ваших я руках. І тут підмовляють: служи боярській справі. Що означає "служи"? Може, затіяли ви щось лихе супроти господина мого? Як нарекли б ви того слугу, котрий здружився б з вашими ворогами, вас продаючи? Чи не є це зрадою?
Це вже був торг, хитрування, набивання собі ціни: боярам він потрібний живий. Ян уже знав, що зрадить Осьмомисла, ще не уявляв, у чому зрада полягатиме, що, власне, він повинен зробити для бояр. Та — робитиме. Він дивився собі в душу, в підкліті свого "я", світильник освітив ясно закапелок, у якому плекав до цих пір пса, що звався вірністю осподину і хлібодавцю; сьогодні ж, замість пса, в закапелку повзав змій. Боже, як легко пси обертаються у зміїв. Це стривожило навіть Яна. Виходить, правий Русин із своїм Сократом: "Пізнай себе..."
— Нічого лихого князеві нашому не готуємо, погибелі йому не бажаємо. Вітець-бо він нам. Та... загордився вітець. Галицьких бояр у холопів обертає, ізгоями кращих із нас поробив. Сьогодні — нас, завтра — тебе, післязавтра — бояр понизянських, перемишльських або Звенигородських. Ось у чому небезпека. Він забуває, що сила його — в нас. Тому провчити хочемо і повернути його на стару стезю. Стоїмо на тому, щоб було, як було. І ти в цьому нам поможеш. Честі собі цим не урвеш, а може, додаси, бо порятуєш князя.