— Хробак? — перепитав чомусь зраділий Лют.— Значить, князя за віхоть маєш?
— А маю... ніщо перед повіддю твій віхоть,— підтвердив Чагр. А не варто було, у Володимира-князя довгі руки.
В уяві Доброніги Чагр скресав повідь каламутну і бажану. Ось вода хлинула на Лютове дворище, вдарила хвилею об терем, і хитнулися стіни, і терем поплив... попливла кована коробиця з купними грамотами. Вода кидає коробицю на гостре каміння, розщеплює на тріски.
На тріски...
Доброніга мимоволі впивалася втіхою: щоки порум'яніли, на губах затеплилася посмішка. Лют шарпнув жону за плече.
— Чого зуби сушиш, кобилице? Тут князя нашого гудять, ворохобу сіють. Чула?
— Ні, — знітилась вона.
— А я чув...
— А може, тобі вуха заклало, синку? — стогнав люто батько Чагр.— То я додам: ось де маю тебе і твого князя! Ось! — ляпнув долонею по ягодиці.— Ти що, донести збираєшся на вітця рідного? Заслужити собі оборону княжу прагнеш? То біжи, лети на зломиголо-ву! — Розчинив двері, в миг ока сокира, яку звечора врубав у поріг, блиснула в його руці.
Зараз станеться...
Ні, нічого не сталося, хоч ВОНО висіло на волоску. Василько цілував батькові руки, вгамовуючи Чагрів гнів, один Василько не втратив голови, бо Чагрова сокира відібрала у Мами мову, бо Настуся попискувала, як миша, бо Ян спав, розсунувши на столі миси, хміль його, видно, зборов, бо Доброніга молилася до Чагра мовчки і гаряче: "Вбий 'го, свекоре любий, убий! Бог простить цей гріх, а мені світ розв'яжеш. Убий!"
Бренькнула сокира об дубовий поріг.
— Гайда... дибай до свого князя,— на диво спокійно сказав Чагр Лютові.— Ну, ти ще тут? Віднині забудь дорогу до мого дворища... і забудь, що вітця маєш. Пес тобі батько.
Пополотнілий Лют зірвав з кілка корзно і боком, стримуючись, щоб не побігти, крався до дверей. Доброніга на порозі оглянулась, сипнула на Чагра цілу пригорщу презирства, очі її волали: "Дожени і вбий!"
Чагр зів'яв під її поглядом, зменшився і відповів Добронізі:
— Не можу... я батько. Гріха боюся.
Василько метнувся відчиняти ворота. Мама на дворі припадала біля Люта, плакала і умовляля. Чагр присів на ослін, був розхристаний, груди під сорочкою ходили, як ковальський міх.
Врешті замкнули ворота, Мама і Василько, посинілі на морозі, вернулися в хоромину.
— Спати,— коротко наказав Чагр.
— А колядувати... я колядувати хочу, — озвалася благально Настуся.
— Спати...
— Спати!
Скорились усі, навіть Ян умостився зручніше на лавиці за столом.
"Може, зовсім і не спить брат, — міркував, раздягаючись, Василько.— Хитрий він, йому начебто однаково, хто кого вбив би: батько Люта, або..."
Василько лежав і стежив за Мамою, що збирала зі столу ложки. Ось вона висмикнула з Діда кілька соломин, зв'язала перевесельцем ложки докупи і встромила їх у сніп. Так вимагав звичай: вона віддавала під Дідову опіку долі людей, котрі сьогодні з цих ложок вечеряли, віддавала і просила Діда, щоб рід, як ложки в його соломі, тримався купно і жив у злагоді.
Бідна Мама...
Чагр присунув жбан з недопитим медом і пив спрагло, тицькав корчагою в Діда й говорив:
— Красного я сина вигодував, правда, Діду? Такого красного, що хоч за ікону клади. Нема у нього окру-шини святої за душею... Вовк. Ех, мудро радили сусіди на Золотій Бистриці: а не пускай, Чагре, сина на торжище, дай 'му в руки чепіги, орало і свята землиця людину з нього виліплять. А я відмахувався, Маму слухав. Аякже, дитина на хліб заробляє, голову має купецьку, і нам попри нього полегшає. Полегшало, аж ув глипаках потемніло. Синок людей обдирає, вбогість множить... на батька ж прокляття сиплються. Що-м заслужив — те і маю. По справедливості.
Вівсяний Дід мовчав. На вікні чорніла миса, духи предків голотилися навкруж неї, споживали дванадцять страв, слухали Чагра і сумували: переводиться їх рід, ниціє.
Так гадав Василько.
Мама роззувала Чагра і просила:
— Доста, Чагре, журу коновками міряти. Іди спати... Чагр, погойдуючись, рушив до постелі. І тут під
ногою щось хруснуло. Коли ж старий захропів, Мама підняла розколоту ложку. Боже...
Чагрова це ложка, стара, щербата, Чагр привіз її з-над Золотої Бистриці. Іншим разом ніхто б нею не журився. Але сьогодні... коли ж хто сьогодні не втримає своєї ложки, якщо вона, не дай боже, ще й розколеться — то це чорний знак. Він означає... Ні, подумати страшно, Морена щурить вуха під вікнами.
На "маланці" і на "василю" — житніх хлібинах скапували свічі. Тепер ніхто не вештався по світлиці, всі спали, однак свічі далі поморгували, Мама знала, що в хижі літають духи предків... духи предків б'ються у тузі, віщуючи комусь смерть. Кому?
Мама впала навколішки перед столом, звела руки до Діда, гейби на чоловій стіні не висіла ікона бого-матері, і, як її далекі роженшр, прошептала:
— Рятуй нас, колядо!
Гасли свічі.
III
Із "Хронографа" слова:
"Я запалив свій світильник, запрягся у ярмо добровільне, солодке серцю моєму, і кладу скибу від Галича до Суздаля...
Де Суздаль далекий, а де Галич під Горбами, між ними лягли путі, що седмицями і місяцями вимірюються, а проте близькі вони і рідні, як дерева в одному саду".
"Вересня, другого дня, літа 1149-го вокняжився у Києві Юрій, син М он о махів, званий на Русі Долгоруким. Волость Київську розділив він поміж синами: Ростиславу дав Переяслав, Андрію — Вигигород, Борису — Бєлгород, а Гліба та Мстислава залишив на землях Суздальських і Ростовських. Справді довга рука в князя Юрія, мужа вельми веселого, до трапез охочого.
1 послав князь галицький Володгімирко боярина свого великого Ізбігнєва Іванича до Юрія з словами: "Дійшла до Галича вість, що ворог твій' Ізяслав Мстиславович волинський просить у зятя свого короля угорського Гейзи, а також у свата Болеслава Ляцького, Андрія Чеського та Владислава Шльонського воїв, щоб тебе з Києва вигнати, а мене з Галича".
Промовчав-бо Володимирко, що, ставши волосте літом над Галичем, Звенигородом, Перемишлем і Теребовлею, витребовував в Ізяслава волость Погоринську. Мислив він при допомозі Юріевій державу свою зміцнити і розширити подібно, як Юрій свою.
Долгорукий, зачувши про Ізяслав о ву змову, взяв сипів Ростислава і Андрія, пішов з Києва на Волинь. З ним дружини пересопницького та чернігівського князів. Володимир галицький відступив аж до Шумська.