— Як сказати,— повеселів Іван, ніби й він зрадів, що Ушицю обминула небезпека.— Нема з ким битися сьогодні, завтра, можливо, буде. Князь Іван показав себе з ліпшого боку, ніж я про нього думав.
— Хвалиш ворога? А якби донеслося до вух...— вкрадливо промовив печатник.
— Донесеться. Сам скажу Ярославу, без тебе. Отже, не пробуй посіяти і в мені страх. Повинно це тобі бути відомо... князеві я вже говорив: здибався я з Іваном у Києві, в монастирі Видубецькому, де він переховувався перед втечею в Поле. ХвалирсяҐ^мені, що мечем знову спробує собі повернути законну дідизну. Я оплакував його тоді, бо Русь втрачала мужа небуденного. Я бачив тоді уявно його мстивий меч... меч плавав у крові... а він, диви, пожалів жон якихось смердів.
— Мусив жаліти, чей же на людей ницих опирається в своїх задумах супроти Ярослава. Не від добра...
— Може, і від добра, печатнику. Не хмурся, крамольних речей не торочу. Ти ось сотворив з Берладника опудало, яким час від часу страхаєш свого князя, бо це тобі вигідно. І чим довше маятимеш опудалом — тим для тебе краще. Хіба не правду мовлю?
Печатник принишк у своєму кріслі. Мов з книги читав Русин його думки. Один бог знає, скільки поклонів відважив йому Ян, молячись, щоб не настигли Берладника під Ушицею Ярославові полки. І бог почув мольбу, Берладник і на цей раз просковзнув поміж пальцями... просковзнув, щоб далі мучила Ярослава примара небезпеки.
— Не будемо про це,— спробував зам'яти розмову.— Знову мир на землі Галицькій.
— Будемо, печатнику,— продовжував Русин. — Ти ось про мир і про землю воркуєш, як голуб. А до цього підносив до неба страх... у кого ж страху бракує, то підозріваєш його в смертних гріхах, як, наприклад, тисяцького Штефана. Я ж мислю: слушність мав Карп, коли попереджав про незлічені полки Берладникові. Ти з— князем недооцінюєш Івана, вважаєте його татем і го-ловником, і, коли боїтесь його, то тільки через те, що можуть обстати за ним князі. А сила Иванова не в дружинах княжих, і не в купах половецьких. Бродники його люблять, смерди? ввесь чорний люд. Поки що він сам цього не усвідомлює, і з любові не користаеться. Та може врешті скористатися. Що тоді? Ти думав над цим, печатнику? Уяви, що колись його люди розбредуться по Галицькій землі й покличуть смердів і містечан проти князя і бояр. Десятки полків стануть під Берладни-ків стяг. Лавина покотиться... Хто її зупинить? Ти? Воєводи без воїв?
Захопився Іван Русин. Був вельми радий, що збагнув Івана Ростиславича, який поки що сам себе не збагнув до кінця. Ось це й треба записати до "Хронографа". Хай знають нащадки, що під іменем ізгоя жив чоловік, котрий міг би хитнути підвалинами Русі.
Печатник Ян відчув це хитання у сю ж таки хвилину, розум у нього гострий, уява — широка. Берладник, виходить, це не тільки пострах для князя Ярослава, а й для нього теж... для всіх можних.
— Спасибі, що напоумив,— потис руку хронографові.— Бачиш далеко.— А в думці вирішив: "Пора забаву з Берладником кінчати".
Писав Іван в "Саду" своєму:
"Ще вчора стар-сліпець на камені білому коло церкви на Кривавому броді викрешував у людей гуслами своїми то вельми ярий гнів, то сльозу пекучу, співаючи про убієння жон посадником Марком із Ушиці.
Гуслярська піснь перекреслила діяння Ярослава, котрими він хвалився; гуслярська піснь явила людям зримо олжу про братолюбіє князівське. Любов же княжа триває доти, поки роби мовчазно гнуть хребти і чола їхні не ясніють мислею про ворохобу.
Тому послав наш князь по старця гриднів, звелівши гусла поламати, співця же кинути у поруб.
Чолом я бив князеві Ярославу: "Зле чиниш, володарю, що правду взяв під ноги, кидаєш піснь у поруб, яко татя".
Ярослав же відповів: "Не я, хронографе Іване, вириваю гуслам язики, чинить це князь, чоловік у мені плаче; у князя держава на плечах, її він мусить пильнувати. Бо що б із нею сталось, коли б усякий чинив би свою волю, коли би смерд підняв д'горі чоло, покинувши на полі рало. На цім стою, хронографе Іване".
III
Спека у Фессалоніках.
На Русі в цей час листя жовкне й опадає, досвітками морозенки набіги чинять на луки та посипають їм гриви інеєм, сонечко хоч і світить, але не гріє. А тут дихнути нічим. Кам'яні будинки пахтять жарінню, як натоплені печі. Тільки-но надвечір, коли заходить сонце, вітер із Фессалонської затоки приносить прохолоду. Тоді на вулицях і площах-торжищах не протовпишся. Все живе, здається, виповзає з гожих палат і жебрацьких куч — і вулиці стають бурхливими потоками. Лю-дове кудись поспішають, горланять, торгуються, п'ють вино.
Яких тільки язиків тут не здибаєш: і тутешніх таки греків, і генуезців, і сербів, і венеціанців, і євреїв, і болгар, і угрів — не перерахуєш. Ходиш-нипаєш поміж ними, як німий, бо жодного слова не второпаєш. Грек Феофан, який седмицю тому разом із Дулібом Покручем приплив з Константинополя, каже, що на храмові торжища на святого Дмитрія-оборонця і покровителя города приїжджають купці з усього світу. Тут можна купити й продати: зброю сарацинську, половецьких робів, фразьке сукно, паволоки славнозвісних ткачів пелопоннеських та беотійських, узороччя коштовне з Риму, руську пшеницю і мед, вина угорські... А вже що тієї риби — цілі гори: і свіжої, і сушеної, і в'яленої.
Дуліб Покруч теж заблукав у Фессалоніки в личині руського купця, дарма що купувати й продавати нічого не збирався. Інша робота в Покруча: знайти князя Івана Ростиславича Берладника і... Є на це повеління князя Ярослава та його печатника Яна. Із повелінням цим і приїхав до Константинополя слідом за Берладни-ком. Та поки вивідував Покруч, де Іван зупинився на постій, та поки підбирав ключі до нього, Берладник, гейби відчуваючи, що за його спиною ходить смерть, сів на корабель "Святий Георгій", котрий належав кормчому Хрисохіру й подався до Фессалонік, або, як на Русі називають цей город,— Солуні. Довелося доганяти. Спасибі греку Феофану, який здавна таємно і не без користі для себе служить князеві Ярославу, Берладник не загубився у фессалонійському натовпі, як голка в сіні. Не минуло й двох днів, як напав старий товстун на слід.
— Якщо по правді, то особливих труднощів відшукати князя Івана не було, — ловив Покруча за рукав гречин Феофан.— Кормчий Хрисохір приятель мій... коли ж стару дружбу поновити номисмами та добрим вином..— хихикнув.— Розходи ці врахуй, Дулібе, щоб я не зостався в програші.