— Чув я про тебе багато доброго, Йване. Знаю: галицький хліб їси, а всій Русі служиш. Отже, на доброту твою і чесноти уповаю. В келії моїй чоловік. Перечікує до ночі, бо шукають то в Києві. Лише не подумай — не тать він.
— Будь спокійний, отче. І слово моє — криця,— відповів на те Русин і слідом за доместиком переступив поріг. Тоді у сутінках келії і запримітив чоловіка з мечем під чернечою ризою; у чоловіка гострі пронизливі очі, рішучі, стиснуті уста, голене випнуте підборіддя.
— Не бійся,— заспокоїв чоловіка отець доместик, засуваючи зсередини двері.— Цей, що прийшов зі мною, муж чесний. Хронограф князя галицького — Іван Русин. Може, чув?
— Скрізь галичани... У Суздалі галичан називають братами... Київ повен галичанами. Уже Галич Києву волю свою нав'язує,— сказав неприязно чоловік з мечем, але руку Іванові простяг.— Давно я нікому з Галича долоню не стискав. А багнеться інколи когось по-братньому обняти. Ну, то як поживає там родич мій і кровний ворог Ярослав?
— А ти певно... Ростиславич Іван?
— Ще додай: Берладник. Взагалі ж, якщо по правді,— жбурнув він на полицю книгу, яку тримав у руці,— без імені я, без отчини. Одне слово — ізгой.— Гіркота, злість, здавлений сум клекотав у нього в грудях.— Заєць я, за яким бігають по сліду ловчі твого князя. А десь жону маю, сина. Нащо зайцеві син? — засміявся він роблено.
Русин уявляв Берладника інакшим: чомусь веселим, відчайдушним... і лютим. Наслухався про нього чимало при дворі Ярославовім. Однак повсякденний той страх, який сидів у серці Ярославовім, був насправді скорботним і гірким.
— Тебе, княже, Ярослав теж боїться. Страхопуд ти для нього, — мовби розраджував Русин Берладника.— Печатник Ян день у день нагадує, що ти існуєш... що десь лихе замисляєш... гостриш зуби.
— З'їв я свої зуби.
— Чом не дійдете до згоди? Браття ви з Ярославом у другому коліні. Він писав тобі: "Покайся і смирися. Дам для прогодування твій Звенигород, будеш праворуч їздити біля мого стремена". Що тобі більше треба?
— Оболоні під Звенигородом... грудки землі... отчого світильника, що горить десь там, де я народився... горить, коли сходить сонце, коли переливаються перлами роси на луках. Тобі цього не зрозуміти.
— А я розумію, княже. Серед ромеїв був я... поки не засвітив мені й не перевернув душу отчий світильник,— схвильовано відповів Русин. Заболіла його Бер-ладникова туга.— Поговорю з Ярославом...
— Марно. Давид сказав: "Знаю, гріх мій завжди переді мною". Не повірить моєму каяттю Ярослав. Сам повідаєш: я уособлюю його страх. Страх, що має тіло, душу... і меч. Мені він облесливі грамоти слав, а в тестя свого небіжчика князя Юрія Суздальського витребову-вав: "Дай мені Івана". Коснятко, його боярин великий, привіз у Київ вериги, на мене в Галичі викуті. Та тобі про це відомо. А тепер знову...
Слушні Берладникові слова.
— Турбується-бо Ярослав про єдність і неподільність Галицької землі. В цьому її міць.
— Ніби я на міць її посягаю. Я 6, може, малим задовольнився. Та не повірить.
— Хто один раз зрадив...
— Замовч. Невже це по-божому: в молодості помилився, а до старості, до смерті не заростає тавро?
— Якби сила моя, княже... Печатник Ярославів — Ян заповзявся на тебе. Вчора я його бачив.
Вчора у гридниці великого князя київського Ізяслава не можна було протовпитися. Цілу орду послів спорядив Ярослав галицький до Києва: з Галича прибули бояри Ізбігнєв та Ян, син Чагрів; з Чернігова від Святослава Ольговича — боярин Жирослав Іванович; від князів Ростислава смоленського та Мстислава Ізяславича волинського — боярин Жирослав Василькович; від князя Ярослава Ізяславича луцького — печатник Онуфрій; від Володимира Андрійовича пересопського — воєвода Гаврило Василькович; від Всеволода Всеволодича новгород-сіверського — тисяцький Киянин. Приїхали також посли короля угорського та князів ляцьких. І всі з одним:
— Дай, великий княже, Ярославу Івана Ростиславича!
Заледве не всю Русь і сусідів близьких підняв на ноги і випровадив до Києва Ярослав.
Іван Русин був у гридниці Ізяславовій, слухав послів, і серце його виповнювалося втіхою і гордістю: могутнім став Галич, навіть король угорський та князі ляцькі вволили прохання Ярославове.
А нині, віч-на-віч зустрівшись з Берладником, Русин осудив себе за вчорашню радість. "Всі ми сини людські,— міркував він,— і гріх ганьбити мужа за те, що той, малим будучи, змочував пелюшки. Так і тут... Чого ти боїшся, Ярославе? Ти, що підпер гори Угорські залізними полками, вигадав собі страх... мов на сміх. Будь добрим, мій княже. Правда, доброта властива сильним. Невже слабий єси духом, мій княже?"
Берладник після полуденка розлігся на ложі.
— Посплю до вечора,— позіхнув.— Ніч мене чекає... Дорога.
— Куди поведе тя нічна дорога? — поцікавився Русин.
— Куди ж. У поле до половців. Спробую, може, ще раз щастя з мечем, якщо покірливістю не вблагав Ярослава.
— Дорога ця Гориславичева, княже.
— А мені байдуже,— відвернувся Берладник до стіни.— Ізгой я... не маю з чого вибирати.
Глава двадцять друга, з літ минулих
Здав чогось князь Ярослав. Носив у собі туманне, підсвідоме ждання, як стару загоєну рану, котра нібито й не болить, але нагадує про себе повсякчасно щемливим рубцем. Вранці він ждав вечора, ввечері — ночі, в понеділок — вівторка. І так без кінця. Не допомагало пирування з боярами, лови, бесіди з чужоземними послами. Очікування було схоже на довгу дорогу, що котилася ліниво крізь мреч; здавалося, правда, що ось-ось за поворотом, за тим гай ком мреч-туман розступиться і перед тобою відкри ється осяяна сонцем далина.
Ярослав шукав у собі першопричини очікувального неспокою. Занудьгував за Іваном Русином, який не дає про себе знати з далеких мандрів по Русі? Гнітить його і давить облудлива тиша, що поселилася у теремі після приїзду княгині? А може, є це невдоволення собою, що поступився боярам та єпископові? Цікаво, що думають про нього малі люди в городах галицьких та весях? Осуджують, що, мовляв, ввів Настусю Чагрову до Галича, як княгиню і, набавившись досхочу, сховав її у теремі загуменковому, мов любаску?
Як знати, може, він протягом довгих седмиць виглядав оцього немолодого й несміливого гінця-кметя, який тупцюється на порозі й не зважується потривожити задуму князя; гінцеві, певно, здалося: його волосте-лин, завмерши біля вікна, рахує краплі, що цяпотять із даху. Відлига-бо надворі. Але нема кінця князевій лічбі, і гінець кашлянув, нагадуючи про себе.