далеко бачить... 4
Ще сонце не торкнулося західного пруга, коли із стану галичан у супроводі сурмача виїхали два молбді відчайдухи — соцький Федько Рубець та син боярина з Чеши-біс Олекса Детько. Обидва помахували зеленим гіллям — знак, що їдуть до Прова з мирними намірами; сурмач безперервно трубив у свій ріжок. Косняткові посли везли Провові умови: "Піддайся добровільно під руку галицького князя. Прийшли ми сюди як браття. Шлях наш по землі вашій не встелений трупом і не позначений пожежами, ні одна жона не зганьблена й поля не стирловані. Князь Ярослав обіцяє: "Ніщо не зміню у вашому краї. Смерди далі оратимуть землю, рибалки робитимуть своє діло, пастух залишиться при вівцях, дереводіл — при сокирі, коваль — при горні, боярин — при маєтностях своїх".
Точно сповняв чоловий воєвода настанови Ярославові. Там, у Галичі, нишком посмішковувався з них, бо більше покладався на меч. У степу перед ворожим станом збагнув: мирні умови Ярославові сильніші живого грецького вогню. Серед Провових прибічників, напевно, знайдуться такі, які підуть на приманку, особливо серед людей можних. А це перед бранню та щось значить. Непомітно колеться Провів щит...
Однак до брані готувався Коснятко ретельно. Разом з послами, тільки в інші боки, шугнули непомітно у високі трави звідуни, які повинні оглянути озера.
Посли вернулися ще до того, поки стемніло. Федько Рубець з Детьком привезли від Прова меч.
— Бути брані,— Сірославич важив на долоні Провів меч, обводячи поглядом тисяцьких, яких покликав на думу до свого намету.
Опівночі вернулися звідуни. Потішили: берегами озерець справді можна зайти у спину Провові. Праворуч — лісками, ліворуч — балками. Зручно. Правда, Пров не дурний, на стежках нишпорять стежі.
— А ножі нащо? Чирк — і шлях вільний^ гарячився котрийсь з тисяцьких.— Гадаю, треба брати ворога в кліщі негайно.
— Не будемо передчасно насторожувати Прова, — заперечив Сірославич.— Він теж, мабуть, не спить. Коли стежі донесуть про рух наших полків — кинеться зміцнювати зади. Нам це не на руку.
( — Не таких брали,— невдоволено гули дорадці.— У Прова не вої, а купи смердів та бродників.
— Я звих поважати ворога. Провові люди, може, кепсько орудують мечами, та зате люблять понад усе свою волю і красно вміють вмирати. Нам же мерців не треба, нам потрібні роби... потрібні смерди, які б засівали цю благословенну землю,— підвищив голос Коснятко, сердячись, що дорадці його короткозорі. — Чули-сьте, що говорили посли, які побували в Прова. Бродники ж примусили старійшин прислати нам меч. Знають, собаки, що ошийники за ними плачуть.— І, заспокоївшись, додав: — Ідіть до своїх корогов. Полки правої і лівої руки виступлять в обхід озерець як тільки-но почне сіріти. Поведуть вас звідуни, які знають дорогу. Якщо Пров щось і замітить, то буде вже пізно. Полком головним буду повелівати я. Брань почнемо на світанку... всі полки одночасно. Знак — голос моєї сурми.
...І ось сіріє небо на сході. Лопотять по полотнищі намету краплини роси. Як дощ.
— Час,— будить воєвода вістових, що дрімали неподалік. Гридні скочили в сідла й щезли в темряві. Воєвода оперезався мечем.
Боголюбивим був старійшина Пров Тиверець...
Інший на його місці допався б коня та готував би полк до брані, а він у своєму наметі колінкував перед складнем грецької роботи й, втупивши зір у золочені лики святих, вишіптував молитви. Його мовби не обходило, що в галицькому стані обізвалася клично сурма.
Не до вподоби старійшині тиверців та уличів сьогоднішня брань. Зрештою, ще вчора, вислухавши галицьких послів, Пров почав метикувати: добре чи зле вчинив, що згаряча покликав під свою корогву людей від рала? Чи не ліпше було відразу зустріти полки князя Ярослава хлібом-сіллю? Що втратив би від цього підданства... він та всі достойні мужі тиверського та улицького племен? А нічого... Навпаки. Князь Ярослав наведе в степах лад, викорчує залізною рукою бродників-волоцюг без роду й племені, які почуваються тут господарями. Хіба не вони навсправжки, а не дума старійшин на чолі з Провом, правлять землею? Адже навіть у поводженні з смердами мужі достойні мусять зважати на бродників. Бо ледь піднімеш бич або зціпиш у погрозі кулак, а вже у відповідь чуєш: "Но-но, не дуже заривайся, достойний, управу на тя знайдемо".
Колись князь Іван Ростиславич, утікши від Володимирка з Галича, пробував навести у волості сякий-такий лад, та змушений був махнути рукою — подався геть. Лад треба заводити й підтримувати оружною рукою: закон тримається на вістрі меча.
То що ж йому, Провові, просити сьогодні в бога? Перемоги? Поразки? Вночі на думі старійшин він було сказав, що умови Косняткові вельми заманливі, і, хоч старійшини не кивали головами, по очах бачив — годяться з ним. Можна було уникнути кровопролиття, якби воєвода бродників Хваст зі своїми соцькими та деякі з родовитих молодиків, які прагли зажити слави, не зацитькали його. Мовляв, чи не зраду готуєш нам, Прове? Будемо битися, волю свою обстоюючи.
"Ну й бийтеся на здоров'ячко. Мо', брань ця можним на руку? — запитував у святців старійшина Пров.— Вигинуть від галицького меча бродники і найзаповзятіші з смердів. Спокійніше буде".— Думка ця втішила старійшину. Хотів за неї віддячити богові поклонами, та в цю мить забіг до намету Хваст.
— Молишся! — крикнув.— Вої твої сплять, а галичан уже сурми будять.
— Тим більше... помолитися не завадить.— Пров оглянувся через плече на присадкуватого Хваста. Побожно перехрестився і піднявся з колін. Був на дві голови вищий від бродницького воєводи, довгогривий. Лице заросло рудою бородою — не вгадаєш, скільки йому весен: п'ятдесят а чи менше. На губах блукала лагідна посмішка, а в очах — скалки. Ех, вдарити б мечем цього знахабнілого волоцюгу, щоб і не пискнув — мав би вільні руки. Однак не тепер... Хваста бродники люблять, смерди 'го обожнюють. Куди ж, оборонець їхній.
— Усякому свій час,— буркнув на те Хваст.
— Ти про що? — здригнувся старійшина, злякавшись, що воєвода підслухав його думки.
— Про молитву. Є час на молитву, і є час на брань.
— Не вчи,— злетіла з вусів Прова посмішка. — Вмерти встигнемо.