IV
У церкві проспівали "вічную пам'ять" — знак, що заупокійна служба скінчилася. Боярин Ян проштовхнувся до бічних дверей; на східцях після присмерку церковних склепінь, кадильного чаду й людського розпареного поту якусь мить насолождувався свіжим леготом і сонцем, потім став на пагорб під нову муровану дзвіницю. Звідси було видно, як крізь навстіж відчинені ворота на просторе дворище обителі святого Івана квапилися запізнілі піші й комонні. Серед комонних упізнавав підгалицьких рольних бояр; запорошені, розгарячені їздою, вони кидали на руки монастирських отроків вуздечки й прямували до застелених килимами саней перед церквою, в якій запряжено три пари волів. Худобина байдуже ремиґала, їй не було діла до тих, які обступали сани... одні обступали, щоб віддати останню шану довголітньому печатникові старого й молодого князів — отцю Остафію,'другі принесли до саней
13 р— Федорів щирі сльози, бо, певно, небіжчик не обминав їх милостями, треті — із звичайної людської цікавості, четверті... четверті, може, жадали воочію переконатися, що забрав господь до себе кровного їхнього ворога.
— Щасливий був той чоловік, що залишає по собі друзів і ворогів,— пригадав Ян вичитане недавно з книги.— Значить, жив він на повну силу.
Мовби заздрив небіжчикові.
Тим часом ударили сухо дерев'яні била. Сам князь з пасемчуками родів великих бояр виніс на сани деревище з тілом Остафія. Чорна тінь од чорного корзна відбивалася на княжому лиці... а мо', не від корзна це тінь, а од нелегких днів своїх і ночей?
Попереду саней виріс цілий ліс жалобних корогов, за ними — єпископ Козьма та його клір.
Пора...
Полоззя з гнутого граба натужно скрипнули, їм вторили ярма волів; печатник Остафій нині орав останню свою на землі борозну.
Темні строї бояр і мужів градських, безчисленні покліпування свіч, неголосний хор ченців, що з півслова підхоплював єпископові заспіви,— все це придало похоронному ходові не так смутку великого, як урочистої пишноти. Ступаючи поволі в гурті за деревищем, Ян мимоволі повертався до недодуманого: "Горів, — усі кажуть,— отець Остафій на службі княжій, за що й заслужив пишні проводи. Для цього й жив. Лише чи варто для цього було жити... лише ДЛЯ цього?"
Дійшли до монастирського кладовища. Ян спіткнувся об повалений струхлявілий хрест на зарівняній могилці і підняв д'горі вид. Коло ями голотилися найдостойні-ші, маячила там княжа чубата голова й поблискувала митра єпископа. "Здалось би й мені проштовхнутися ближче,— міркував боярин,— ближче не для того, щоб похизуватися серед достойних, а щоб помолитися за упокій душі Остафієвої і кинути грудку на його деревище. Хай земля буде тобі пером".
Жадання це було щире, бо смерть Остафієву очікував довго й терпеливо. Однак полінувався пробиватись крізь гурт. Вирішив, що краще залишитися загубленим серед людей. Втім, це тільки так видавалося, що загубленим, бо краєм ока помітив неподалік кількох бояр. Стояли там Левко Ондрійович, Оксен Криворук, Якоб Здрав та Нестор Ольків, мужі вже в літах, примітні статурами. Донедавна ніхто в Галичі перед ними шапку не ламав. Сірі серед сірих. Хто з них князеві мечем служив за хліб і одежину, хто, махнувши на гордощі боярські, пробував братися за торг — треба було зводити кінці з кінцями, бо тільки й скарбу того, що родова гривна на шиї.
Після сумного, хоч і малозначного випадку, коли княжич блиснув ножем, Ярослав, попереджаючи, щоб зав-тра-післязавтра Ольга й дехто з бояр, що тримали її руку, не блиснули чимсь замашнішим, звелів Янові приглянутися до зубожілих бояр і викохати з них друзів вірних і відданих. Не дивниця, отже, що Левко Ондрійович з приятелями попасають сторожко очима, під корзнами у них короткі мечі, тепер вони готові вмерти за князя та за збавителя свого Яна, адже були вони тими першими щасливцями, які з його рук дістали грамоти на володіння вотчинами.
За цими першими Ян привів з Ушиці два десятки молодиків-боярчуків, котрим надокучила глухомань рідних країв, і служба при княжому дворі видалася їм божою ласкою. Тепер молодики княжу палату стережуть. Є вони й тут... Ох, турботи, турботи, мовби й значні вони в буднях, та чи вартісні перед лицем смерті?
Чи вартісні?..
— ...Ніколи не брав він до рук меча,— долинув до співця басовитий голос єпископа Козьми, який промовляв над труною прощальне слово, — бо зброєю його були хрест і перо. Але, браття, у кого з нас посіється сумнів, що не жив він поміж людьми воєм чесним і хоробрим, що труди його многодневні не можна порівняти з ратним трудом? Служачи князям нашим, він тим самим служив землі отчій і цим здобув право серед живих на вічную пам'ять...
Хор підхопив "вічную пам'ять"; скорбні слова злітали, як галич, понад людські голови; галич кружляла над цвинтарищем, а утомивши крила, сідала на розлогі липи й на рамена хрестів. Журба й печаль сповивали серця; хтось, не втримавшись, тяжко, по-чоловічому заридав; сльози багатьом мимоволі замрячили очі, бо кожний уявив свої похорони. Ян теж борсався у низькій скорботній мряці, аж поки його зір, блукаючи безцільно поміж хрестами, натрапив на горобину, що росла неподалік.
Дерево, усипане кетягами, полум'яніло ярим вогнем...
вогонь її гейби пропалив двері з цвинтарного пригнічення в інший високий світ. Ян випростався і, втішаючись порятунком, дивувався, що дотепер не помічав горобини: горобина червоніє — осінь калатає у ворота. Осінь?
Осені, власне, ще немає, але літо уже зів'яло, пожухло, в кронах цвинтарних лип засівається жовтизна. День утратив давню дзвінкість і прозорість; уже бузьки пишуть кола у високості, лаштуючись у вирій. Навкруги чутно щемливе й глухе тремтіння прощальної струни... струна та скрізь: під хмарами, в сонячних променях, у трепеті листя, у повіві вітру. Вона також у ньому. Мелодію струни важко перелити в слово, її хіба що можна уловити гуслами. Янові за багато днів, згадавши припорошені занехаяні гусла, забаглося торкнутися струн, але торкнутися не задля того, щоб передати словом щойно пережитий солодкий щем — щем швидко минувся, — а задля того, щоб спробувати, чи зумів би виспівати гуслами вогонь горобини. А зміг би, мабуть. Від дерева било у вічі туге полум'я, яскравість його на тлі прив'ялого літа була по-особливому разюча; літо вмирало, схиливши долі зелені корогви, його місце заступала осінь із своїми корогвами, більш витривалими, котрим не страшні приморозки і шпаркі вітри.