Від кого залежать вдачі наших рік? Ось моя, приміром? Від бога? Від дідька? Від мене самого? А чи від того, в якій ми колисці виростаємо? Але ж бо ми: небіжчик Лют, Ян, брат середущий, я, Настуся — мучениця—з одного лона вийшли і в одній колисці ви-гойдані, а які ми різні.
Може, долі наші залежать від материних співанок... співанки материнські ніхто на пергамен не записує, в кожної матері своя пісня. Для кожної дитини у неї інша пісня. Люту-первенцю Мама мугикала про скарб, якого не мала і про який снила, мені ж співанкою навіяла непокору, вічну ворохобу і вічне прагнення чогось... чого й сам не збагну. Настусі ж наворожила журбу.
Коли б це правда... коли б... то я б виніс свого сина на оце шумовисько лісове, хай шумовисько навіває у нього жадання волі, бодай такої дикої, як у мене, але волі таки вільної, без князя, і без бояр, і без старійшин, і без купця.
Коли б це правда...
А може, долі наші залежать від того, чим тую колиску вистелити? Поклала наша Мама Лютові в колиску резану, Янові — зміїну шкуру, мені — тріску стругову, а Настусі — сльози.
Коли б це була правда... коли б... то я вистелив би синові колиску оцим розмаїттям зел, скропив би водою з потоку, поміж пруття вплів би свій хист до сокири, свою ворохобу також і своє стремління до чогось...
IV
Гора з горою не сходиться...
".Валували собаки. Згодом тяжко скрипнули східці: гуп-гуп. Ішов-таки до Йвана Русина боярин Костянтин Сірославич. Через сорок майже років після пам'ятних тих хрестин продовжать вони нині плетіння словес. А про що? За цей час не були ні ворогами запеклими, ні приятелями близькими, кожний торував власну дорогу... дороги їх розбіглися у протилежні боки. Мусило щось важливе скоїтися, якщо Сірославич звернув із свого гостинця і, витоптавши немале коло, ударив калаталом у Русинові ворота.
— Ласкаво прошу > воєводо.
Відчинив навстіж двері. На порозі вклонився чеино бояринові, узяв його під руку й завів до світлиці.
— Сідай, гостем будеш,— показав Русин на ослін побіля стола.
— Постою.— Боярин розглядався по світлиці.— Гріх сидіти перед тими, котрі й після смерті живуть у цих книгах,— кивнув на полиці.
Утішив цим Русина вельми, хоч незвично чути від нього похвальбу книжникам. Муж він ратний, ціле життя перебув у походах, водячи на бранні поля полки Ярослава Осьмомисла, Для нього, як і для покійного Воло-димирка-князя, найвища мудрість — сила і меч; мечі покарбували на ньому свої сліди: рубці на обличчі, сиві шрами на руках. Як небо від землі, різнився він од того молодика, котрого Русин вивів колись на тонкий лід. Воєводою ставши, Сірославич сам водив недругів на кручі... виводив і жбурляв без жалю на тонкий лід кого силою оружною, кого змовою підступною.
Таким був і є цей дідуган. Горделивий і скритний. Спробуй-но вичитати з боярського лиця причину його появи тут. Втім, навіщо вичитувати, краще спитати навпростець.
— Попрощатися хочу. Я побудував у Тисменицькому пралісі монастир. Туди іду,— відповів боярин.
Що, що? В монастир? Оцей пишновусий витязь, перший після князя муж у Галицькій землі, гульвіса замолоду, в зрілих роках — статечний воїн, який зажив слави, почестей і багатства — зібрався у монастир? Якось не в'язалися з монастирською келією і волосяницею ні голене його обличчя з навислими, густим інеєм припорошеними бровами, ні з різким, звичним повелівати голосом, ні гнучка його, не дивлячись на похилі роки, статура. Втім, монастир монастиреві не рівня, це ж його власне пристанище, на його гривні вибудоване й вивіноване. Буде й там правити братією, як полком у полі.
— Чого шукаєш в обителі?
— Спокою, Іване. Супочинку від мирської суєти.
— О так, у новій обителі Унявській, у пралісі Тисменицькому тиші вистачає. Тільки, мабуть, річ не в одному спокої. В городку твоєму Коснятині над Прутом теж не дуже гамірно. Признавайся: іншого прагнеш?
— Самого себе спробую знайти.
— Пізно, воєводо. Для цього дано було тобі ціле життя. Що знайдеш у сумерках, коли сонце заходить?
— Смолоскип запалю — я до цього готовий. У довгому житті, сам відаєш, мені бракувало часу на розмисли й шукання. Зрештою, я шукав... попервах насолод земних, грішних, потім — слави й маєтностей. Ситий ними по горло. Я багатий і убогий, бо зрозумів: замало цього.
— Чого жадаєш на додачу?
— Не знаю... Може, служіння... посвяти чомусь вищому.
— Мечем, воєводо, служив Руській землі. Що є вище?
— Бог.
— Богові, отже, готуєш душу свою. Зело похвально. Тільки бог любить чистих.
— Тому й повернув до тебе, щоб очиститися.
— Помилився воротами. Я не владика, не піп, гріхи не відпускаю і не відмолюю.
— Не про всі гріхи говорю. Про один. Любанина смерть — карб на моєму сумлінні.
— Не сумнівався я у цьому, воєводо.
— І ціле життя носив камінь за пазухою, не зважившись кинути його в мене? Страх тебе брав, що зламаю руку?
— Замолоду, може, боявся. Потім — перегоріло. Люди ж ми... віск м'який.
— Люди мстиві, Йване. Ти теж не святий. Я певен, що ти відплатив мені, очорнивши ім'я моє в "Хронографі".
На посічені зморшками Русинові губи сіла тиха посмішка.
— В обитель збираєшся, воєводо, а про мирське турбуєшся.
— Не інок ще я...
— Отже, воєводі,а не інокові мовлю: ти мечем служив Русі, я — пером. Іржавий меч не рубає вражих голів, перо жовчю не пише. Я оберігав його чистоту, щоб сучасники або нащадки, читаючи моє писання, не винили Русина в порахунках особистих. Я списав діяння праведні й славні, не замовчав кривих і безчесних. Нікого не обділив, нікого не обікрав, і нікому — ні князеві, ні скусному майстрові, ні зодчому, ні ізографу, ні тобі, воєводо, нічого не додав. Ось тут твоє життя.— Русин
—
зняв з полиці і поклав на стіл три товстезні у шкіряних палітурках книги.
— Твоє життя теж у них, Іване,— Костянтин Сірославич задумливо гортав важкі аркуші пергамену, любуючись рівними рядками устава й красними буквами.— Ти теж вибудував свій монастир, Іване. Свій храм...
— Свій? Про себе найменше я думав. Якщо це храм, як ти кажеш, то хай будуть відчинені його двері для всіх.
— Великодушний і щедрий ти, Іване. Отож, не поскупися і вділи мені часточку з щедрот своїх: прости гріх мій.