— Цить, стара! — Добротвор аж ногою притупнув.— Вічно свій язик встромиш куди й не треба. Русин діло говорить. Боюся лишень, чи зможу.
— Не святі горнці ліплять. Трудно, звичайно. Але комусь треба починати.
Добротвор тер бороду. Вагався.
— Боюся. Не проста це справа — діти. Кажуть: діти — що глина або тісто, можеш з них і янголів і дияволів виліпити.
— Якщо подібних до себе мужів з хлопаків наліпиш — честь тобі і уклін доземний.
— А єпископ? Вовком на мене зиркає, щонеділі з ка-зальниці кісточки мої миє.
— То князева турбота. Князь за тобою стоїть.
— Якщо так — то можна спробувати,— легко здався Добротвор.— Бо таки направду є щось у цьому черепку, — тицьнув себе по лобі,— шкода, аби воно пусто-марно пішло зі мною в гріб... дітей своїх на дочекав-ся-м. Ану, ладо моя,— полагіднів Клим і добродушно ляснув стару по ягодиці,— клади на стіл пиво, бо спекота.
Поки жона бігала до пивниці, вони й про спорожнілу комору біля церкви Вознесіння Христового згадали.
Розмова ця посеред літа відбувалася, за цей час Добротвор кліть-комору до порядку привів: на свій кошт і лавиці в дереводілів замовив, і грубу, щоб дітлахи в морози дрижаків не ловили, вимурував, і азбуківники на липових дошках наказав вирізати. І ось маєш...
День, коли вирішили починати, настав, а жодний діт-лах не явився до школи, хоч і повинно їх зібратися дванадцять — якраз скільки імен списано на грамотці, яку Клим скручує у трубку, мне. Це діти княжих менших людей — тіунів, митальників, вирників, биричів, є між ними й пагінці старійшин братчанських, купців.
Є на грамотці, у школі ж — ні одного.
— Гуп-гуп...— чоботиська Климові топчуть кола посеред хоромини.
Нервує Клим Добротвор.
Русин співчуває навчителеві. Готувався він до сьогоднішньої днини, як до великодня, слів, мабуть, припас для цієї оказії красних.
Ех...
Іван сидить на покуті мовби й спокійно, та спокій цей роблений, гризе тривога: а що, коли сюди ніхто дітлаха не приведе? Нове це діло для Галича, небачене, навіть слово "школа" незнайоме і раніше не вживане, бо позичене з грецької мови. Правда, Іван не полінувався і обійшов усі дворища, з родичами перебалакав, бо передбачав подібне. Родичі начебто жадають дітям добра.
Жадають, а тут ось порожньо.
"Невже дурно снив я про школу, спершу про одну, згодом — у кожному городі, весі. Щоб уся земля прозріла, щоб книги відкривали свій дивний світ не одним тільки боярам. Людям простим сонце теж потрібне.
Невже муж цей Клим піде звідси образою поранений? З виду він грубуватий, душу ж має м'яку, чутливу. Аж помолодів Клим, школу оцю готуючи. Не шкодував ні рук своїх, ні гроша. Він, може, на старість зрозумів, що замало життя прожити лише для себе, себе одного знанням збагачувати. Знання почерпнуті треба комусь передати у спадок".
Іван Русин став насупроти Клима.
— Чув я, навчителю, що Епікур, якому поклоняєшся, сміявся з життейських незгод.
— Ет,— призупинився Добротвор,— сам знаю. Але Епікур у Галичі не жив і школи в Галичі не закладав. Я хіба зможу сміятися з людської глупоти, з родичів моїх но-воуків. Але темні вони, гріх сміятися.
— Пам'ятаєш примовку: тягли ведмедя до меду, урвали хвіст...
— Нема кому тягти, Іванку,— зітхнув Добротвор.
— До князя вдамося. Він обіцяв приїхати на хрестини шкільні.
Про вовка помовка...
Двері відчинилися навстіж. Князь Ярослав з єпископом галицьким Козьмою та боярином Яном переступили поріг. Корзна на них мокрі — надворі хлюпоче. Осінь.
Русин і навчитель схилили голови.
Князь застиг посеред кліті, веселість, з якою переступив поріг, зблякла, брови зійшлися на переніссі.
— Що означає ця пустка? Русин розвів руками.
Ян підступив до Ярослава і впівголоса вибачливо протуркотів на вухо, туркування своє мовби для одного князя призначав, бо жолобком долоні захистився, насправді ж розраховував, що й інші почують:
— Я цього боявся, осподине. Лихі язики розтрубили в городі: чого доброго зможе навчити Клим Добротвор, коли сам він зійшов на пси, добиток вітцівський розтринькав... до храму божого не ходить.
Мовив це боярин гейби безпристрасно, однак Русин вловив у кутиках його губ приховане глузування.
Клим Добротвор знітився, посірів, сльози мимоволі зволожили очі. Ховаючи сльози і біль, він з похиленою великою головою рушив до дверей.
Дощ чалапав босими ногами за порогом.
Дощ...
— Стій! — крикнув Климові князь, аж відгомін пішов по голосній кліті.— Бабські язики на припоні не втримаєш. Моє на то повеління буо, щоб ти за навчителя став... а добром своїм кожен волен розпоряджатися, як схоче. І з душею своєю теж, владико,— сказав князь єпископу, помітивши, видно, що той неприязно поглядає на Добро-твора. — Ти ж, боярине, подумав би, де і що говорити.
— Мій обов'язок, осподине, передати тобі, що балакають. Родичі налякались...
— До родичів негайно биричів пошли,— обірвав його князь.— Нехай скажуть: князь Ярослав повелів щоб у цю ж хвилю привели чад своїх на науку. Хтс не послухає — силою вести.
— Воля твоя, княже. Биричі скочили в сідла.
Ярослав же з єпископом оглядали лави, кафедру, азбу-ківники. Повеселілий Клим непомітно змахнув рукавом сльози.
Русин святкував перемогу:
"Поле за нами зосталось, Добротворе. Та стережімось, ворог не переможений. Дивно, що ворогів наживаємо, чинячи святу справу".
Князь оперся ліктями об кафедру і говорив: — Русин, хронограф мій, гаразд придумав з школами для книжного учення. Хвалю. І купця Клима, який труда не жаліє для громади.— Тут князь пальцем погрозив у його бік.— Тільки дивись мені, речей богопротивних з дітьми не веди, християнські чесноти плекай у них, бо інакше...— Не доказав князь своєї погрози. Звернувся до єпископа: — А ти, владико, розкинь умом і накажи, щоб при монастирях подібні учидлища закладали, користь від них землі буде велика. Посадникам своїм у городах теж напишемо про це.
Глава п'ятнадцята, з літ минулих
Боярин Яремич ще додивлявся вранішні сни, як Лука з Васильком вклонилися сонцю на розлогій галявині, що квітчастою веретою розстелилася понад Золотою Бистрицею. Ріка за літо обміліла, широким її жолобищем в'юнилося поміж камінням кілька прозорих рукавців, котрі або зливалися воєдино, обнімалися, або ж знову розбігалися попід береги, ховаючись від сонця в затінку смерек.