— Якою мовою полонянин розмовляє з Маніто? — запитав Анкеса мудрець, не розплющуючи очей.
— Як і його батьки — мовою делаварів, — одказав юнак.
Ця несподівана заява породила в натовпі глухий пронизливий гомін, щось наче рик лев'ячий, коли звіра роздратовано, — зловісна прикмета близького гніву. Не менше враження справили Анкесові слова й на мудреця, хоч і по-інакшому це виявилося. Рукою Таменунд прикрив очі, немовби затуляючи від себе таке ганебне видовище, і низьким горловим голосом повторив:
— "Делаварів"! Я дожив до того, що побачив, як племена ленапів відігнано від їхніх радних вогнищ і розпорошено, мов оленячі стада, серед ірокезьких гір! Я бачив, як сокири чужинців вирубували в долинах ліси, що їх вітер не займив. Я бачив у людських вігвамах звірів, що живуть у горах, і птахів, що літають над деревами. Але ніколи я ще не бачив такого підлого делавара, що до табору свого народу скрадався б нишком, наче змія отруйна.
— Брехливі сороки розтулили дзьоби, і Таменунд почув їхній спів, — відказав Анкес найлагіднішим тоном свого мелодійного голосу.
Мудрець здригнувся й нахилив набік голову, наче дослухаючись до швидкоплинної мелодії звуків.
— Чи Таменунд марить? — вигукнув він. — Чий то голос бринить йому у вусі? Невже зими відступили назад? І літо повернулось до ленапів?
Врочиста й шаноблива мовчанка залягла по цих раптових відрубних запитаннях делаварського пророка.
Ціле плем'я щиро вірило, що ця непорозуміла мова — вияв таємничого його спілкування з Великим Духом, і всі, затамувавши подих, чекали, що буде далі. Збігла добра хвилина, а мудрець сидів усе так само непорушно. Збагнувши, що він просто забув про бранця перед ним, один старший вояк наважився йому це нагадати.
— Делавар дрижить, боячись почути голос Таменунда, — сказав він. — Це пес, що дзявкає, коли англійці нацькують його на слід.
— А ви — собаки, що скавулять, коли французи кинуть їм недогризки! — відказав Анкес, суворо озираючись.
Зо двадцять ножів зблиснуло в повітрі, і стільки ж вояків схопилося на ноги, почувши цю гостру і, либонь, таки слушну відповідь, але помах руки одного з ватагів стримав порив і встановив сякий-такий спокій. Зробити це було б важче, якби не ворухнувся Таменунд, виявляючи намір знов заговорити.
— Делаваре, — сказав мудрець, — ти не вартий цього імені. Народ мій багато зим не бачив яскравого сонця, а вояк, що покинув своє плем'я, коли воно хмарами окрите, — зрадник подвійно. Закон Маніто справедливий. Так є і так мусить бути, допоки річки течуть і гори стоять, допоки дерева зелом покриваються і в'януть. Він ваш, діти мої. Вчиніть з ним по справедливості.
Ані ворухнувся хто, ані подихнув голосніше звичайного, доки не прорік свого присуду Таменунд. А коли його уста зімкнулися, всі, наче в одну душу, зняли неймовірний галас — прозвісник безжалісної помсти. Серед цього невтишного дикого вереску один, ватаг голосним криком ознаймив, що бранця піддано буде жорстокій тортурі вогнем. Людське коло розпалося, і вигуки захоплення змішалися з гомоном готувань. Гейворд нестямно поривався з рук індіян; Соколине Око, незвично стривожений, заклопотано розглядався довкола; Кора знов припала до ніг патріархові, благаючи милосердя.
В ці суворі хвилини один тільки Анкес залишався все так само незворушний. Він спокійно дивився на приготування, а коли кати підійшли його взяти, зустрів їх, гордовито піднісши чоло. Один з індіян, чи не запекліший за інших, шарпнув мисливську куртку, що була на Анкесові, і враз зірвав її з тіла. Тоді, аж виючи з радості, він підскочив до безоборонної жертви тягти її до стовпа. Але, розшалілий по саме нікуди, дикун раптом зупинився, наче його повстримала якась надприродна сила. Очі делаварові вирячилися вражено, рот широко розтулився, і весь він закам'янів з дива. Повільно й розмірено підніс він руку і показав пальцем на бранцеві груди, його товариші з'юрмилися, здивовані, навкруг, і погляд кожного також прикувало зображення маленької черепахи, чудово витатуйованої блакитною фарбою на грудях у полонянина.
Якусь хвилю Анкес тішився своїм тріумфом, усміхнено спостерігаючи цю сцену. А потім, по-королівському величний, він владним і гордовитим помахом руки відсторонив юрму, вийшов наперед і заговорив гучним голосом, що покрив гул людського подиву:
— Люди ленні-ленапів! Мій рід підтримує всю землю! Ваше недолуге плем'я стоїть на моєму панцирі. Хіба ж вогонь делаварський може спалити дитину моїх батьків? — додав він, високодумно вказуючи на просту емблему в себе на грудях. — Кров такої породи заб'є ваше полум'я. Мій рід — це пращур народів!
— Хто ти? — запитав Таменунд, зводячись на рівні ноги не так від значення бранцевих слів, як від тону його голосу.
— Анкес, син Чингачгука, — відповів бранець, одвертаючись від юрби й шанобливо схиляючи голову перед патріархом. — Син великої Черепахи.
— Остання година Таменундова близько! — вигукнув старий. — Ніч, нарешті, минула, її заступає день. Я дякую Маніто, що прийшов той, хто посяде моє місце біля радного вогнища. Анкес, дитя Анкесове, — знайшовся! Нехай умирущий орел гляне на вранішнє сонце.
Юнак легко й гордо ступив на підвищення, звідки його стало видно всьому зачудованому натовпові. Таменунд зупинив його на відстані простягненої руки і довго вдивлявся в кожну рисочку на прегарному обличчі Анкеса, як людина, що згадує минулі щасливі дні.
— Чи Таменунд ізнов хлопчина? — скрикнув урешті вражений пророк. — Може, це я снив так багато зим і вві сні бачив, що народ мій розпорошено, мов летючий пісок, а англійців більше, ніж листя на дереві? Стріла Таменундова вже не сполохала б оленя, рука його висохла, мов гілка мертвого дуба, слимак за нього прудкіший — а проте ось же Анкес стоїть перед ним, як і тоді, коли вони разом виряджались на бій з блідолицими! Анкес — пантера свого племені, найстарший син Ленапа, наймудріший сагамор могікан! Скажіть мені, делавари, невже Таменунд проспав сотню зим?
Глибока мовчанка, що запала по цих словах, виразно посвідчувала, з якою мало не побожністю сприйнялося патріархову мову. Ніхто не зважився відповісти — всі, завмерши, тільки чекали дальших подій. Аж ось Анкес, шанобливо й ніжно, мов укохана дитина, дивлячись в обличчя мудрецеві, вирішив, що саме йому випадає заговорити, з огляду на його походження та високу гідність.