Магуа тріумфуюче оглянув натовп і заходився коло свого плану. Бачивши, що обоє бранців уже безборонні, він перевів очі на ту, що її цінував найдорожче. Кора зустріла його погляд спокійно й твердо, аж навіть гурон на хвильку завагався. Але зараз же пригадавши свій випробуваний підступ, він схопив Еліс із рук вояка, котрий її підтримував, кивнув Гейвордові рушати за собою і помахом руки наказав юрбі розступитись. Кора, одначе, всупереч його сподіванням, кинулась до ніг патріархові й голосно вигукнула:
— Справедливий і шани гідний делаваре, до твоєї мудрості й влади вдаємося по милосердя! Не вір цьому підступному й безжальному потвориську, — спраглий крові, він брехнями труїть тобі вуха! Ти довго жив на світі, бачив чимало зла, і знаєш, як полегшити долю нещасних.
Старий насилу розплющив очі й знову подивився на стовпище. Коли високий тон голосу дівчини дійшов йому до слуху, він звільна повернув голову в її бік і так застиг поглядом. Кора вклякла перед ним, руки склала на грудях, а очі мало не побожно звела до прив'ялого, але все ще величного обличчя вождя. Вся вона була немов чудовне втілення жіночості. Поволі на обличчі старого зайшли зміни: подив заступив пустку, лице заясніло тим юнацьким запалом та розумом, що сто літ тому надихали ціле делаварське плем'я. Легко підвівшись без нічиєї допомоги, він запитав несподівано дужим голосом:
— Хто ти?
— Жінка. З ненависної раси, коли хочеш знати, бо англійка. Але жінка, що не заподіяла тобі ніякої шкоди і не заподіяла б твоєму народові, хоч би й могла. Жінка, що благає порятунку.
— Скажіть мені, мої діти, де стоять табором делавари? — хрипко звернувся старий до індіян, усе не відриваючи очей від Кори.
— У горах ірокезів, по той бік чистих джерел Горікену.
— Багато спекотних літ прийшло й минуло, відколи востаннє пив я воду рідної річки, — провадив далі мудрець. — Білі люди завше були спраглі, і вони забрали річку собі. То вони й тут нас переслідують?
— Ми нікого не переслідуємо й нічого не домагаємось, — відповіла Кора. — Проти нашої волі опинились ми тут, і єдине, що ми просимо, — відпусти нас у мирі до своїх близьких. Хіба ж ти не Таменунд, батько, суддя і, можна сказати, пророк цього народу?
— Так, я Таменунд, що прожив багато довгих днів.
— Сім років тому один з твого люду опинився на кордоні в руках білого ватага. Він запевняв, що належить до роду шляхетного й справедливого Таменунда. "Іди, — сказав йому білий чоловік. — З поваги до твого родича дарую тобі волю". Ти пам'ятаєш ім'я цього англійського вояка?
— Я пам'ятаю, коли ще був безжурним хлопцем, — мовив патріарх з характерною для похилого віку ясністю споминів, — то стояв на піщаному березі моря і бачив великого човна, з крильми, білішими, як у лебедя, і куди ширшими, ніж орлині крила. І підпливав той човен від сходу сонця…
— Ні, ні! Я не про такий далекий час кажу. Я кажу про милість, що виявив твоєму родичеві мій родич недавно, за пам'яті наймолодшого твого вояка.
— Це було тоді, як англійці билися з голландцями за мисливські грунти делаварів? У той час Таменунд був ватагом і вперше змінив лук на блискавку блідолицих…
— Ні, не тоді, — перепинила Кора ще раз, — не так давно. Я кажу про те, що сталося вчора. Ну певно ж, певно, ти не забув цього!
— Це було тільки вчора, — із зворушливим пафосом підхопив старий, — що діти ленапів панували над світом. Риба в Солоному озері, птахи, звірі, лісові мінги — всі визнавали їх за великих ватагів.
Кора розчаровано схилила голову, силкуючись подолати відчай. А потім знов підвела своє гарне лице й променисті очі і мовила голосом, не менш проникливим, ніж патріархів уже неземний голос:
— Скажи мені, чи Таменунд — батько?
З лагідною усмішкою на збляклому своєму обличчі старий глянув на дівчину із свого підвищення і, повільно обвівши очима тлум людський, відповів:
— Батько всього народу.
— Для себе я не прошу нічого, — мовила Кора далі, конвульсійно притискаючи руки до грудей і опускаючи голову так низько, аж темне й лискуче її волосся, вільно спадаючи на плечі, майже заховало розпашіле обличчя. — Як ти і твій народ, я теж відчуваю на собі прокляття своїх предків. Але онде стоїть дитя, що ніколи досі не зазнало ще небесного гніву. Це донька старого, нещасного чоловіка, дні якого вже близько кінця. Багато, дуже багато є людей, що люблять її і замилувані в ній, і вона занадто добра, занадто дорога багатьом, щоб стати жертвою цього негідника.
— Я знаю, що блідолиці горді й ненаситні. Я знаю, що вони хочуть не тільки всю землю собі підбити, але й уважають найпідлішого з білих кращим за будь-якого ватага індіянського, — повагом мовив старий Таменунд, ані гадки не маючи, що погноблена соромом дівчина трохи не до землі схилила голову. — Собаки й круки їхні пошаліли б від гавкоту й каркання, перше ніж пустили б вони жінку не такої білої шкіри, як сніг, до свого вігваму. Але нехай не хваляться занадто голосно перед лицем Маніто. Вони ввійшли до цього краю із сходу сонця, та можуть вийти із заходу. Я часто бачив, як сарана пожирає листя дерев, але щоразу навесні вони квітли знову.
— Це правда. Але чому так — цього нам не дано знати, — сказала Кора, тяжко зітхаючи, немов аж тепер приходила до тями. Вона піднесла голову, струснула назад кучму волосся і, сама з іскристими очима, що різко виділялись на смертельно блідому обличчі, мовила далі: —Однак є тут ще один з твого народу, хоч його сюди чомусь не приведено. Вислухай його, перше ніж дозволиш відійти переможному гуронові.
Помітивши, що Таменунд непевно якось роззирається, один з його супутників сказав до нього:
— Це змій, червоношкірий на службі в англійців. Ми піддамо його тортурам.
— Нехай він прийде, — наказав мудрець.
І знов Таменунд тяжко сів, а тиша запала така глибока, поки молоді вояки виконували його короткий наказ, що чути було шелест листя в навколишньому лісі під легким повівом вранішнього вітру.
РОЗДІЛ XXX
Відмовите — плюю я на законі
Тоді в Венеції безсиле право.
Де ж присуд ваш? Скажіть, чи я діждуся?
В. Шекспір, "Венеціанський купець"
Непорушна тиша тяглася кілька тривожних хвилин. Аж ось натовп сколихнувся, розступивсь і знов замкнувся, залишивши Анкеса в живому людському кільці. Очі всіх, що досі вдивлялися в риси мудреця, джерело їхнього пізнання, враз перекинулись на бранця, що його смагляву, струнку й граційну постать вони не могли не подивляти. Та самовладання юного могіканина ніщо не годне було порушити — ані увага, на нього звернена, ані доля, що його чекала. Пильно й розважливо він розглянувся навколо, однак спокійно сприймаючи і похмуру ворожість в обличчях ватагів, і допитливі дитячі погляди. Але коли нарешті гордовитий його погляд дійшов до постаті Таменунда, то тут і зупинився, наче Анкес забув геть за все інше. Повільною й безгучною ходою він виступив наперед, підійшов до самого підніжка мудрецевого і так застиг на місці, лиш очима гостро вдивлявся, поки один з ватагів мовив старому, що бранця приведено.