— Чотири вояки з його роду жило й померло, відколи друг Таменунда водив свій народ на війну, — мовив він. — Багато ватагів мало в своїх жилах кров Черепахи, але всі вони повернулись у землю, звідки й вийшли, окрім Чингачгука та його сина.
— Це правда, правда… — озвався Таменунд. Недоля його народу спливла йому на пам'яті і розігнала враз приємні мріяння. — Наші мудрі люди часто казали, що в горах англійців живе двоє прямих нащадків великого роду. Чому їхні місця біля радних вогнищ делаварів так довго стояли пусткою?
На ці слова юнак підвів голову, шанобливо схилену перед тим, і дужим голосом, щоб чув його весь натовп, промовив, жадаючи раз і назавше з'ясувати поведінку своїх предків:
— Колись ми спали там, де чути гнівний голос Солоного озера. Тоді ми були сагаморами і владарювали над цілим краєм. Але коли блідолиці стали з'являтись біля кожного струмка, ми повернулися слідом за оленями до річки нашого народу. Делавари відійшли. Лише кілька їхніх вояків зосталося пити воду з рідного потоку. Тоді сказали мої батьки: "Тут ми полюватимем. Вода цієї річки впадає в солоне озеро. Коли ми підемо на захід сонця, знайдемо потоки, що біжать у великі солодкі озера. Могіканин помер би там, як морська риба в прісній воді. Коли настане час, Маніто скаже: "Ходіть", і ми підемо понад річкою до моря і відберемо своє назад". Оце, делавари, віра дітей Черепахи! Наші очі звернені на схід сонця, а не на захід. Ми знаємо, звідки воно сходить, але не знаємо, куди воно заходить. Я скінчив.
Ленапи слухали юного сагамора з якоюсь забобонною повагою, упоюючись потаємним чаром його барвистих слів. Анкес, пильно стежачи за слухачами, поволі скидався гордовитого тону, в міру того як делавари прихильніше сприймали його мову. Скінчивши, він перебіг очима по мовчазній юрбі довкола Таменунда і вперше побачив зв'язаного розвідника. Він хутко скочив з підвищення і, підійшовши до свого друга, сердитим ударом ножа розтяв на ньому пута. По цьому кивнув натовпові розступитись. Індіяни мовчки скорилися і знов стали кільцем, як до появи Анкеса. А він узяв розвідника за руку й підвів до стіп патріархових.
— Батьку, — сказав він, — поглянь на цього блідолицього. Це справедливий чоловік і друг делаварам.
— Він син Мікена?
— Ні, це вояк, славний серед англійців і страшний для макуасів.
— Яке ім'я він здобув за свої подвиги?
— Ми називаємо його Соколиним Оком, бо зір йому ніколи не хибить, — відповів Анкес, вживаючи делаварського прізвиська. — Мінгам він більше відомий тим, скільки смертей заподіяв їхнім воякам. Отож для них він Довгий Карабін.
— Довгий Карабін! — скрикнув Таменунд, широко розкривши очі й суворо вдивляючись у розвідника. — Син мій зле вчинив, назвавши його другом.
— Я назвав його другом, бо він довів свою дружбу, — спокійно й упевнено, відказав молодий ватаг. — Коли Анкес бажаний гість у делаварів, тоді Соколине Око серед друзів.
— Блідолиций убив багатьох моїх юнаків, його ім'я славне через удари, що він завдав ленапам.
— Якщо все це мінг наплів делаварам у вуха, то він брехлива сорока, — обізвався розвідник, вирішивши, що пора йому скинути з себе безпідставні звинувачення. Мовив він по-делаварському, тільки індіянську образність дещо видозмінював на свій смак. — Що я вбивав макуасів, від цього я не відмовлюся хоча б і на їхній раді. Але щоб я свідомо скривдив якого делавара, це суперечило б моїй вдачі, прихильній до цього народу.
Вояцтво сприйняло ці слова схвальним гомоном. Делавари поглядали один на одного, як люди, що починають усвідомлювати свою помилку.
— Де гурон? — спитав Таменунд. — Це він ошукав мої вуха?
Магуа, почуття якого під час цієї сцени легше собі уявити, аніж змалювати, сміливо виступив наперед.
— Справедливий Таменунд, — сказав він, — не затримає в себе того, що належить гуронові.
— Скажи мені, сине мого брата, — запитав мудрець, дивлячись не на похмуре обличчя Хитрого Лиса, а на щире Анкесове лице. — Чи має прибулець на тебе право переможця?
— Не має. Пантера може потрапити в пастку, поставлену від жінки. Але вона дужа і знає, як із пастки вирватись.
— А на Довгого Карабіна?
— Він кпить собі з мінгів. Іди, гуроие, спитай своїх жінок, який воно справжній ведмідь.
— А на чужинця з білою дівчиною, що разом прийшли до мого табору?
— Їм вільна стежка.
— А на жінку, що гурон залишив у моїх вояків?
Анкес не відповів нічого.
— А на жінку, що мінг привів до мого табору? — поважно повторив Таменунд.
— Вона моя! — скрикнув Магуа, переможно вимахуючи рукою перед Анкесом. — Могіканине, ти знаєш, що вона моя.
— Мій син мовчить, — мовив Таменунд, силкуючись угадати, що гнітить юнака, який одвернув своє сумовите лице.
— Має, — почулась приглушена відповідь.
Запала коротка промовиста мовчанка, виразно посвідчивши, з якою нехіттю делавари визнавали слушність мінгових домагань. Нарешті мудрець, що тільки від його вироку все залежало, сказав твердим голосом:
— Гуроне, відійди.
— Чи так, як він і прийшов, справедливий Таменунде, а чи з доказом чесності делаварів? — запитав лукавий Магуа. — Вігвам Хитрого Лиса порожній. Нехай він його заповнить тим, що йому належить.
Мудрець хвилину подумав, а тоді, схиливши голову до одного з своїх супутників, спитав:
— Чи мої вуха відкриті?
— Так.
— Цей мінг справді ватаг?
— Він перший у своєму плем'ї.
— Чого ж ти хочеш, дівчино? Великий вояк бере тебе за жінку. І рід твій не загине.
— Краще йому загинути! Стократ краще, ніж така наруга! — жахом вражена, скрикнула Кора.
— Гуроне, її думки в оселях її батьків. З силуваною жінкою не буде щастя у вігвамі.
— Вона говорить мовою свого народу, — відказав Магуа, глумливо дивлячись на свою жертву. — Вона з роду крамарів і торгується за привітний погляд. Хай Таменунд скаже своє слово.
— Візьми за неї відкупне й запевнення в нашій приязні.
— Магуа нічого не хоче, тільки те, що вам довірив.
— Тоді відійди з тим, що тобі належить. Великий Маніто каже, щоб делавари були справедливі.
Магуа підійшов до своєї бранки й міцно стиснув її за руку. Делавари мовчки відступилися, а Кора, бачивши марність усякого опору, вже готова була покірно здатися на свою долю.