Торісімою японці звали Пташині острови, які підступають до Парамуширу з півночі, біля Другої Курильської протоки. Про це й сказав своєму зарозумілому боцману капітан Хасімото.
— Хай![97] — піймавши облизня, спохмурнів Кавагуті. — Ви, як завжди, маєте рацію, — огризнувся, і його єдине вухо на видовженій голові, настовбурчившись, налилося кров'ю.
Йому було досадно знати, що він тут більше не господар, не владний ходити по острівних суходолах, у гирлах річок, як заманеться, ловити красну рибу, нищити каланів, інших дорогоцінних хутряних звірів.
"Сімусіру… бухта Такіура, де я з батьком мав безліч лисиць… У-ух!" — від безсилої люті заскреготав зубами.
Колишній вояка, як і інші, такі самі вірнопіддані імператора, з ганьбою вигнані з чужих земель, він, можливо б, і заспокоївся, зрозумів би, що північного ведмедя, тобто росіян, гнівити не можна. Безумство лізти не в свій барліг, де неодмінно дадуть по пиці. Але ж домашні політики, забувши гіркий урок і випробування, крізь яке пройшла Японія, підохочували самурайські пристрасті.
Хоккайдо вони перетворюють на бастіон від радянської "загрози"; проголошено й "день північних територій": лізьте, мовляв, на чужі землі!
За конституцією, Японія не має права тримати армію. Проте "сили самооборони", лави яких дедалі зростають, — та ж таки армія, оснащена новітньою зброєю. Вояків інструктують американські "радники".
Бідним хоккайдцям — марубі[98] ця небезпечна гра, це зазіхання на чужі території ні до чого. Їх годує мирне море, і вони знають, що в тому морі і японці, й росіяни — друзі.
Не раз японських рибалок рятували радянські люди. То багатії, марукін, хто наживається на чварах і горі, вигадують неіснуючу "червону" загрозу, силкуються зробити Хоккайдо військово-стратегічним плацдармом для нападу.
Що таке війна, забули не всі японці. Але ж де в кого таки відібрало пам'ять й затьмарило розум…
На бурунистих хвилях, піднятих відпливною течією, що плинула від острова в океан, неподалік від риболовецьких човнів і шхун раптом закучерявилися піняві гребінці.
Коли отак "закипає" вода, значить, риба гуляє. І човни помчали на те місце. Але косяка не уздріли. Хвилі й хвилі — більше нічого.
— Стик течії і проти течії, — розглядаючи буруни, зауважив капітан "Сінтоку-мару". — Схоже, що ми даремно добиралися до Парамуширу: сайра нас обхитрила.
Ця риба — "живе срібло" — влітку скопичується біля Курильських островів і в Японському морі. Та настають холоди, і вона мандрує на південь. Основний район лову тоді — води коло Хонсю й Хоккайдо.
Нинішня осінь надійшла рано. Сніг випав навіть на південних островах архіпелагу, з півночі повіяли холодні вітри. Прогнози синоптиків про сприятливу погоду не підтвердилися.
Таке трапляється не вперше: рибальське щастя мінливе. Отож не ждати, поки воно їх знайде, — треба шукати самим. І човни подалися східніше, в океан. Інші, серед яких була й "Сінтоку-мару", снували недалеко від Курил.
Через кілька днів після невдалого лову з морозильного траулера, що теж залишився навпроти Пташиних островів, просигналили: "Від норд-осту помічено великий косяк".
— Слава богу, діждалися, — потираючи руки, вдоволено мовив Хасімото. — Накажіть, боцмане, матросам — нехай підготуються.
— Слухаюсь, сенсей.
Всі вже й так стояли на палубі.
Сонце зайшло, і вода відразу потемніла, стала чорнильно-густою. Було видно, як по ній з далини рухається якась пінява смуга. Вона то довшала, то знову сходилася, "малюючи" на поверхні океану чудернацькі зигзаги.
Обабіч бортів "Сінтоку-мару" — тички з бамбука. На них угорі люстри голубих електроламп. До правого борту прикріплено червоний ліхтар, а на ходовій рубці стоїть потужний прожектор, яким у пітьмі намацують косяк.
Сайра — довірлива риба. Її, як і метеликів, вабить світло.
— Ви чуєте? — звернувся до боцмана матрос Мікімура, щойно звільнившись із ходової вахти.
— Чую.
У темряві, за кормою, ніби набігли хвилі, пролунало хлюпотіння.
— Давай, Мікімуро! — наказав боцман.
Матрос кинувся до правого борту. Туди поспішили й Санкіті та Кіносіта — всі, крім Міями, який порався в машинному відділенні, біля двигуна.
Вони гуртом ще раз перевірили, чи добре занурилася недавно спущена підвісна сіть. Кінці, які утримували її, натяглися. Отже, сіть пішла глибоко.
Яскраво спалахнули лампи, висунуті за борт на довгих бамбучинах. У воді, пронизаній світлом, зблиснула сайра.
Спочатку з лівого, потім із правого борту голубоокі люстри почали гаснути. Косяк — справді, живе срібло! — приваблений світлом лампи, що тухла останньою, з лівого борту перемістився на правий. Там і була пастка — міцна, виготовлена з нейлону й серану сіть.
Коли погасла остання люстра, увімкнули червоний ліхтар: горішня товща води погано вбирає червоне світло, і сайра, "закипівши", піднімається з глибин на поверхню.
— Віра!
Дужі руки матросів за допомогою лебідки й кран-балок почали вибирати наповнену рибою сіть.
Піднятий улов, розсортувавши, поскладали в кошики з кригою й сіллю. Спробували зробити ще один замет. Проте — невдало: невід заплутався. Довелося його вибрати.
Капітан нервував — проґавили таку нагоду! Бо не часто трапляються подібні косяки.
Поки розплутували троси, зовсім розвиднілося. Засніжені гори переливисто виблискували вдалині.
— Ба! — вигукнув боцман, відхиляючи нижню підборну сіті. — Немов сам диявол сплутав. Був один добрячий невід, та й того трясця вхопила, — розвів він руками.
Стяжний кінець, що тримав невід знизу, чомусь опинився вгорі. Куль зібгало й перекрутило.
— Скільки вам потрібно часу, щоб усе довести до ладу? — запитав капітан у боцмана.
— За кілька годин упораємося.
— Починайте..
Невід полагодили, але риба зникла. Шхуна вздовж і впоперек прасувала океан, і все даремно — пустельно, порожньо та сірі, холодні хвилі.
Боцман, ось уже втретє, піднімається в ходову рубку.
— Сенсей, — вкрадливо мовить. — Треба змінити курс на зюйд-вест[99]. Ви ж обіцяли…
— Так, обіцяв, — відказав капітан. — Але… це небезпечно: ми вторгнемося в чужі води.
— Я наказую! — скипів Кавагуті, вперше переступивши грань субординації, яка їх розділяла.
Хасімото мовчки проковтнув образу. Потім неквапно вичавив: