— Є щось путнє, Гаррі? — запитав такий же, як і сержант, здоровань, що сидів за сусіднім столом перед тумбою обчислювального апарата.
— Ні, Майкле, — не відриваючи погляду від стрічки, мовив дешифрувальник. — Звичайні портові радіосигнали. Очевидно, з бухт Такіура й Накатомарі[91], — додав.
— Росіян так просто не спровокуєш, не викличеш в ефір радіостанцій, які нас цікавлять, — відповів той, кого звали Майклом.
— Ти маєш рацію, — докинув сержант. — Не такі вони простодушні, як дехто вважає. Але ж шхуна спеціально ходила в рейс, на її спорядження затрачена не одна тисяча доларів. А ми, американці, люди ділові: вкладений капітал повинен приносити гендель. Ото майор Сміт і хоче козирнути перед начальством, поспішає дати звіт про "блискучі" результати підлеглої йому шхуни.
— Пнеться в генерали, — саркастично зауважив Майкл.
— Атож, — погодився Гаррі. — Бо затія з "Сінтоку-мару" — справа його рук. Він за неї відповідає.
Розмова відбувалася в кімнаті на другому поверсі того особняка, в якому був кабінет Кокікі. Йшлося про майора, з яким Мукудорі познайомився ще під час свого першого візиту в Абасірі. Виявляється, Сміт, людина-невидимка, й диригував "рибалками" "Сінтоку-мару".
Перш ніж викликати до себе сіндо, господаря шхуни, Кокікі зустрівся й бесідував із боцманом та капітаном.
— Нарікань на екіпаж у мене немає, — заявив Хасімото. — Всі на своїх місцях. Особливо боцман, — покрививши душею чи, може, глузливо, підсипав він похвалу на адресу Кавагуті.
— Ну, а що ви скажете про матроса-моториста Міяму?
— Він зарекомендував себе щонайкраще, — не здогадуючись, що боцман уже доповів про настрої Міями, відказав капітан.
— Дивіться, Хасімото-сан, — попередив Кокікі. — Вам із ним плавати. Люди, самі розумієте, повинні бути надійними.
"Он він куди хилить!" — збагнув Хасімото натяк.
А Кокікі вів далі:
— Судячи з ваших слів, пробний рейс показав, що екіпаж здатний за будь-яких умов ловити рибу. Ха-ха! — зайшовся він сміхом. — Ось тільки не треба було так лякатися. Бо втеча від Сімусіру далеко в океан нічим не виправдана.
— Але ж вони за нами гналися і вже майже наступали на п'ятки, — почав виправдуватися капітан.
— Нехай би гналися, — спокійно відповів Кокікі. — Звичайно, це добре, що гонки показали, на що здатна "Сінтоку-мару". Двигун у неї справді могутній. Але…
Зрозумівши, що в розмові зайшов далеко і ледь не виказав того, про що не повинен знати навіть капітан, Кокікі змовк.
Втеча від патрульного катера його тішила, але й засмутила. І Кокікі й майор Сміт насамперед турбувалися, чи добре замасковано міждоння з розміщеною в ньому апаратурою.
"Телепень цей Хасімото! — в думках вилаявся Кокікі. — Нехай би прикордонники піднялися на борт. Їм можна було б пояснити, що шхуна збилася з курсу й випадково зайшла в радянські територіальні води. Конфлікт таким чином уладнали б, і водночас стало б ясно — адже прикордонники обов'язково обшукали б порушницю, — чи надійно сховано радіовимірювальне причандалля. Перед наступними, відповідальними рейсами це неабищо".
— Хіба вас Кавагуті не попереджав, що треба було спробувати потрапити до рук червоних? — запитав він капітана.
— Боцман сказав уже тоді, коли ми тікали.
— Необачний, — розвів руками Кокікі. — Це його помилка. Ну, та на майбутнє, гадаю, таке не повториться. Ви, Хасімото-сан, повинні діяти з ним заодно. Вважайте, що Кавагуті на борту судна — це я.
— Гаразд, — "погодився" капітан, засовуючи до кишені винагороду — пачку новесеньких асигнацій.
Того дня Мукудорі теж перепало на горіхи.
— Як же так? — дивувався Кокікі, бесідуючи зі своїм компаньйоном. — Ти — господар шхуни, а в тебе під носом діється казна-що: зопалу рубають кінці, цілу ніч, транжирячи дорогоцінне пальне, шхуна тікає світ за очі.
— Я вам щиро вдячний за піклування про шхуну й про те, що ви занепокоєні збитками, яких завдав мені рейс, — в низькім поклоні схилив голову Мукудорі.
— Не треба іронізувати, — поклав Кокікі йому руку на плече. — У нас з тобою спільні інтереси. Про збитки не турбуйся: заокеанські друзі їх відшкодують. Уже дано розпорядження доставити новий невід та запаси пального. Отож збирайся, Мукі, в рейс.
— Мені важко, Кокікі-сан, — раптом випалив Мукудорі, — порозумітися з боцманом. Він поводить себе зверхньо, як, до речі, й один із матросів.
— Хто саме? — перепитав Кокікі.
— Стерновий Мікімура.
Запало мовчання. Потім Кокікі неквапно мовив:
— Бачиш, друже, перед пробним рейсом ми, здається, домовлялися, що деякі обов'язки візьме на себе Кавагуті. Повір, це не моя примха. А Мікімура… Мікімура, — завагався він, не знаючи, що відповісти, — першокласний моряк. Я не розумію, чого ти проти нього так настроєний.
— Він — нахаба, — наполіг на своєму Мукудорі.
— Не присікуйся до чесної людини і затям, що чим сильніша любов, тим сильніша й ненависть, — перевів Кокікі все на жарт.
Так Мукудорі нічого й не домігся: і Кавагуті, й Мікімура залишилися на шхуні. Щоправда, неблагонадійних матросів — Міяму й Кіносіті — теж до особливого розпорядження не чіпали.
— Дамо їм останній шанс збагнути, що Японія була і є великою! — піднесено заявив Кокікі.
Шхуна в Абасірі простояла довго. Сьогодні, напередодні відплиття Кокікі, капітан, сіндо й боцман востаннє уточняли її маршрут.
— Ви підете на путину разом із кількома дрібними човнами-кавасакі, — випроставшись над кріслом, повідомив Кокікі. — Район лову — ось тут, — тицьнув пальцем на карту з позначками Курильських островів. — Біля Сімусіру, як показав попередній рейс, риба не ловиться, — хитро підморгнув він. — А тому попрямуєте вище — до Харумукотану й Парамусіро то[92]. Місця там рибні. Отож на вас чекає багатий улов. Кому з присутніх доводилося бувати на тих островах? — запитав.
Капітан змовчав, хоч і плавав там не раз. А боцман відразу озвався:
— На Харумукотані, біля мису Сунояма, там, де чорніють рештки айнського селища, одного разу наш сторожовик мало не загинув. Надто стрімливі течії, — додав він.
— Так, біля тамтешнього узбережжя течії, як і сулої[93], небезпечні, — знаюче мовив Кокікі. — Особливо це стосується крайнього південного мису Кудзіреїсі. Будьте обережні, Хасімото-сан, — звернувся він до капітана. Той на знак згоди кивнув головою.