— Так, Кокікі-сан, — слухняно відповів колишній вояка, який ще вчора відмітав усе, що було пов'язане з лихим минулим.
Ця пропозиція зводилася до того, що Мукудорі (якщо він, звичайно, діятиме так, як накажуть) за допомогою американців одержить роботу.
— Байдуже, де ти влаштуєшся, Мукі, — в порту чи іншому місці. Важливо, що робота вигідна, грошова, — додав на прощання.
Вони розлучилися. Благодійник подався в Абасірі. Невдовзі туди прибув і Мукудорі.
Як і вмовлялися, подзвонив по залишеному йому номеру телефону. Назвав своє прізвище.
— Кокікі-сан зараз нема, — відповів чийсь глухий голос. — Подзвоніть пізніше.
Щоб якось згаяти час, Мукудорі пішов у місто.
Вулиці од моря вели в пригір'я. Та й сама гавань, утворена гирлом шумливої Абасірігави, з обох боків була затиснута високими, густо порослими лісом пагорбами.
На північному березі лежала вигнута, як меч, піщана коса; на заході, куди підступали відроги гори Ноторо, здіймалася примітна своєю червоною вершиною скеля.
Коса, скеля та ще острівець, яким закінчувався мис Байракі, ніби охороняли вхід через вимуровану природою браму до гавані.
У цьому рибальському містечку війна також залишила згубні сліди. Чимало будинків було зруйновано. Американці бомбили Абасірі, як скидали вони бомби на інші, такі самі тихі міста, без особливої воєнної необхідності, тому що стратегічних об'єктів там не було.
На згарищі Мукудорі уздрів виснажених, у лахмітті людей. То були здебільшого жінки й діти або ж безногі чоловіки-інваліди. Вони, мов привиди, витали над місцем зруйнованих будівель. Розбираючи дерев'яні завали, шукали непошкоджені крокви, легкі бамбукові перетинки-фусума, інший будівельний матеріал.
Звичайно, після численних нальотів ворожої авіації мало що вціліло, і люди брали навіть цурпалля.
Вулиця, якою йшов Мукудорі, раптом повернула в тісній завулок, вивела його на неширокий, схожий на вигинисту підкову майдан.
Одразу по війні там виник базар, так званий чорний ринок — кілька десятків збитих нашвидкуруч із дощок балаганів.
Торжище, пристановище спекулянтів та всіляких гендлярів, вирувало. Нужденні люди йшли сюди з надією придбати що-небудь їстівне.
Де й поділася властива японцям стриманість! Гамір, крики закликальників, метушня.
Крок-другий — і Мукудорі опинився серед вируючого натовпу.
"Найчастіше базар — обличчя бідності", — згадався йому крилатий вислів.
Бо тут таки справді нужда на всю пащеку ошкірювала зуби.
Втім, купити можна було все, що забажаєш: смачну, із смаженою цибулею й рибою локшину тенанбан; варений, над яким вився духмяний димок, рис; в'ялені кальмари, овочеві тістечка темпура.
Очі розбігалися від усіляких товарів. Чого там тільки не було! Військові кітелі, онучі, зовсім нові шинелі, шматки парашутного шовку, саперні лопатки, плащ-палатки, американські сигарети. Навіть віскі й солодкувата саке та міцнюща, від якої тхнуло сивухою, горілка-сьотю.
Правда, увесь цей строкатий крам був надто дорогий, не по кишені простим японцям, бо жалюгідні гроші — ієни[71] мали мізерну вартість.
Хотілося їсти, аж ссало під ложечкою, проте Мукудорі, вигрібши з гаманця недоторканий запас — узяті в матері й сестер ієни, купив на них кілька запашних сигарет.
Спекулянти пропонували йому барвисті тканини; безрукий, з понівеченим обличчям солдат випроставшись над казаном, у якому щось булькало й кипіло, запрошував покуштувати "незрівнянного" варива.
— Соус карі. М'ясо, цибуля. Налітайте! Таким і мати рідна не почастує, — вигукував він, і його злодійкуваті очі мовби витанцьовували на обпеченому термітом обличчі.
Поглибше затягнувшись димом заокеанської цигарки, Мукудорі квапливо — подалі від спокуси! — відійшов од куховара.
— О, це ти, Мукі? — почулося в трубці, коли він через деякий час знову подзвонив по телефону.
— Я, Кокікі-сан…
Мукудорі неабияк зрадів. Йому таки пощастило зв'язатися з Кокікі, він недаремно приїхав у це чуже місто.
— Я тебе чекаю, — мовив Кокікі, пояснюючи, як до нього краще добратися.
Будинок, куди прийшов Мукудорі, стояв неподалік від порту.
— Заходь, вояко, — посміхнувся Кокікі.
Мукудорі переступив поріг. Не встигли вони переговорити, як до кімнати завітав якийсь військовий.
— Ось той колишній рядовий транспортного підрозділу з Сюмусю, про якого я вам розповідав, — підводячись із крісла назустріч чужинцю-офіцеру, повідомив Кокікі.
— Будьмо знайомі, — подаючи руку, чистою японською мовою, з токійським акцентом, заговорив до нього — звичайно ж, не японець! — цей високий, сухорлявий здоровань. — Радий вас бачити.
Знітившись од такої несподіваної люб'язності, Мукудорі й собі простяг руку для вітання.
А військовий, ще зовсім молодий офіцер, точніше — майор таємної служби американських окупаційних військ, однієї з частин, що була розквартирована в Абасірі й спеціалізувалася на Росії, її далекосхідних землях, поблажливо додав:
— Будь ласка, сідайте, Мукудорі-сан.
Він так і сказав: "Мукудорі-сан" — ввічливе звертання за старшинством, вияв шаноби й поваги, хоч і був майор, мабуть-таки, набагато старший від нього.
Мукудорі сів. Тим часом Кокікі запобігливо підсунув американцю своє крісло.
— О'кей! — подякував янкі.
І, запаливши цигарку, притишеним голосом повів:
— У Майдзуру[72] мені вже доводилося стрічатися з репатріантами. Горьований народ, — поклавши ногу на ногу, з удаваною співчутливістю мовив. — Це ті, хто воював на континенті й після розгрому Квантунської армії потрапив до росіян у Сибір… Ну, та ви, наш друже, — з ніг до голови окинув він Мукудорі, — лиха скуштували ще більше. Подумати тільки: так довго бути на зайнятому росіянами острові! Де ж ви переховувалися, Мукудорі-сан, та що їли, бідолашний? — мовби й справді перейнявшись пережитою ним бідою, запитав.
Мукудорі розповів про своє колишнє пристановище — темну "лисячу нору", в якій жив; про підніжний харч — викинуті прибоєм краби, рибу, капусту-ламінарію, іншу морську живність, яку він збирав і їв, щоб не загинути з голоду.
Від тієї сумної згадки в нього по тілу побігли мурашки, і він раптово замовк.
— Я вас слухаю, друже. Говоріть далі, — підбадьорив його майор.
— А що говорити? — наважився запитати Мукудорі. — Я вдома — от і все.