Останній рейс "Сінтоку-мару"

Сторінка 2 з 37

Тендюк Леонід

Обхопивши голову долонями, Мукудорі нерухомо сидів біля води. Думки його витали далеко, десь за імлистими гонами, звідки вранці, після чергового рейсу, повернулася спорожніла баржа.

Хвилі понижчали, відступили од берега. Таке буває в проміжках під час нападу цунамі, коли дно оголюється і щербаті скелі примарно витикаються з води.

Скелі, ніби чиїсь руки, в благанні звелися до неба, підступаючи сюди, де сидів Мукудорі.

Він жахнувся, йому перехопило подих. Здалося — хтось схопив за горлянку, і він мимоволі провів по шиї рукою, другою, намацуючи під собою заповітну схованку. Усе на місці, ціле…

Побоювання, що хтось добереться до його тайника, вляглося, але нараз перед очима постала інша картина: одна-однісінька баржа серед пустельного океану.

Та самохідка була обладнана так, що її основна палуба — видовжений, багатометровий "совок", — нахиляючись від поруху важеля, діяв, немов самоскид. Все, що там знаходилося, падало у воду.

Разом з іншими солдатами транспортного підрозділу Мукудорі на баржі супроводив живий "вантаж".

Ось і сьогодні він повернувся з рейсу.

— Операція "Купання" пройшла вдало, — рапортував унтер-офіцер черговому по гарнізону.

Як вони благали не скидати їх за борт! Кричали, плакали.

— Солдате, гейсі, у тебе ж є мати! — звертався до Мукудорі низькорослий, вилицюватий, як і він, юнак. — Чого ти такий безсердечний?

— Виродки! — волали інші.

— Годі панькатися, суїфу![11] — почулося з ходової рубки.

Голос той розвіяв вагання — Мукудорі натиснув на важіль. Палуба, здригнувшись, нахилилася. Кількасот знесилених, напівголих людей, силкуючись за неї вчепитися, висипались у роду.

То були полонені китайці, хто "в ім'я імператорської Японії" зводив тут фортифікаційні укріплення.

Мукудорі возив їх в океан.

Тепер же передчуття розплати відняло в нього спокій. Він, казали товариші, жахався навіть уві сні, щось викрикуючи й благаючи відпустити.

"Дорогий сину Мукі, — писала мати. — Усі наші односели пишаються тобою, колишнім рибалкою, а нині славним воїном. Чи скоро ми побачимося? Ніяк не діждуся тебе".

Чи скоро? Хто на це може відповісти! Йому й самому кортить додому, в крихітний, притиснутий морем до узгір'я виселок на рідному Хоккайдо.

Солодка згадка про батьківську домівку привела солдата до тями, хоч вигляд скель, потоплених ним полонених знову повернув до жорстокої дійсності.

Над узгір'ям, схожа на цитринову хризантему, зненацька спалахнула ракета. Почулися постріли.

Схопивши карабін, Мукудорі кинувся до берега.

СКРИНЬКА ПОЛКОВНИКА СІМУРИ

Мукудорів дядько, полковник інженерної служби Сімура, невисокий, вилицюватий хоккайдець, на Сюмусю з'явився недавно.

Він служив на півдні Карафуто, в порту Отомарі[12], потім у саперній частині Квантунської армії, в спеціальному підрозділі, який був прикомандирований до загону "731", що розробляв і випробовував на людях нову бактеріологічну зброю.

В острівний гарнізон полковник прибув із півострова Камацу, де він добудовував лінію оборони навколо морської бази Сейсін.

Після тривалого часу, проведеного на чужині, йому хотілося відвідати Хоккайдо, завітати в рідне село. Побачити сім'ю, дещо придбане залишити вдома. Та рейс був наскрізний, без заходу в порти.

Пливли, вночі, уздовж корейських берегів. На світанку з хмарної далини виткнулися скелі Ліанкур. Примарно забовваніло кряжисте нагір'я острова Уллиндо.

Непривітна земля! Втім — власність Японії. Крім Ніппон, могутньої, нездоланної країни на сході, інших держав — ні Кореї, ані Китаю — не повинно бути! "Ми, японці, над усе" — співалося в імператорському гімні "Кімі га є".

Войовничість і почуття відваги переповнювали серце Сімури. Він наважився навіть уголос затягти "Кімі га є", та вийшло недоладно. Шалена хвиля вдарила в борт, корабель накренився. Полковник, ковзнувши по палубі, ледве втримався на ногах.

Судомиста гримаса звела тонкі, схожі на лезо самурайського меча губи, оголила з'їдені — чисто тобі гільзи великокаліберних патронів! — зуби. Замість слів гімну Сімура пробурмотів щось лайливе.

Скільки й пливли, вітер не вщухав, а море вирувало дедалі більше. Буруниста течія, підганяючи корабель, несла його далі й далі на північ.

Зіпершись на фальшборт, полковник вдивлявся у пооране хвилями узбережжя. Проте рідного берега так і не уздрів. Настрій від цього зовсім зіпсувався.

Та ось корабель наблизився до протоки Сойя кайкіо[13]. Пагористий, ніби спина страховиська, мис притишив навалу вітру. Хвилі вляглися, хлюпливо перешіптуючись унизу.

Десь за кілька миль од корабля несподівано блимнув маяк. Огонь погас, знову зажеврів. Сімурі здалося: то підморгують йому. Рідний Хоккайдо був же зовсім поряд.

Сутінки волохато лягли на воду. В небі викруглилась пляма місяця.

Запанувало таке умиротворіння, ніби світ, який давно конав у корчах війни, вщерть переповнився первісною тишею. Ні сліз, ні крові…

Сімурі чомусь спали на думку в'язні, піддослідні загону "731", яких він бачив на одному недавно збудованому об'єкті. Їхнє тіло, густо вкрите виразками, кровоточило. Гинули вони в муках.

Цей спогад, одначе, не в'язався з довколишньою ідилією, і Сімура, відігнавши його, заходився споглядати виднокіл.

Голубуватий серпанок огортав береги. Місяць піднявся майже в зеніт, розхлюпуючи молочно-біле сяйво. Полковник звів очі до неба. З уст мимоволі зірвалися слова:

У небі місяць такий,

Мов до кореня дерево спиляно:

Свіжий видніється зріз.

То був хокку, невеличкий пейзажний вірш стародавнього лірика Басьо.

Японці вміють шанувати прекрасне, глибоко й тонко відчуваючи природу. Але хокку, продекламований цим прислужником насильницької смерті, прозвучав як глузування над величчю природи й над усім сущим на землі.

Жорстокість, змішана з мрійливістю, робила обличчя Сімури огидним. Так хижак, розтерзавши жертву й сповна вдовольнившись нею, стає "голубинно-лагідним".

Призначення на острів Сюмусю старий вояка сприйняв як належне: солдат імператора завжди повинен іти туди, де необхідний. Хоч, правда, на задвірки імперії Сімура плив знехотя. Єдине, що зігрівало душу, — там, у каюті під сімома замками, — невеличка, інкрустована перламутром скринька.