Так, Кирило розумів, що його покликання є більшим, ніж те, як він живе. Так, він жив розкішно. В дерев’яному палаці — великі дзеркала, мармурові столи, позолочені стільці, статуї. Щоденно під час обіду грає оркестр. І бали, феєрверки, в палаці велика бібліотека. Гості прогулюються липовими алеями великого парку. Оркестр грає французькі та італійські арії. На самоті ж гетьман слухає "Їхав козак за Дунай" та Мазепину "Ой горе тій чаєчці". Мазепа взагалі не сходив йому з думки. І страх проймав його, але й справа, за яку той поклав життя, ятрила душу. І коли маршал Франції Ульріх Фредерік Вольдемар Льовендаль, приятель Григорія Орлика, запропонував гетьману обмінятися думками, той, згнітивши серце, погодився й відпровадив у Ряшев двох своїх посланців. Один з них, капітан Розенталь, у розмові з маршалом сказав, що гетьман бажає опіки Його Християнської Величності Людовіка XV, що цариця стара й після її смерті настане крах.
Звідтоді Кирило через московських аташе, українців, у Відні та Лондоні почав листування, водночас благаючи про обережність і секретність перемов. Григорій Орлик вів листування з земляками також через старого мазепинця Федора Мировича, який сидів у Бахчисараї і в свою чергу писав до запорожців.
Гетьман потерпав, гетьман роздумував, виважував свої вчинки. Одначе продовження ці перетрактації не мали.
Не відомо, чи в Петербурзі щось запідозрили, але Кирила надовго відкликали до царського двору, таким чином усунувши від старшинського оточення, з яким почав налагоджувати тісні контакти. Відтак помирає союзник мазепинців турецький султан, розпочинається Семилітня війна, скінчив своє життя Мирович, а невдовзі помирає від ран і Григорій Орлик.
Усі контакти "засохли", гетьман же активно демонструє свою відданість Московії. Хоч у його душі й ясніє мазепинський жар, та він присипає його попелом. І розвіює свою нудьгу в бенкетах, грищах, полюваннях.
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
Кирило покликав у вікно:
— Григорію Миколайовичу, зайдіть, є свіжий білужин балик і чечуга до пива.
Теплов зайшов. Рудий, як попова собака; Кирило знав, що в нього й на грудях рудий заріст, і на ногах, і на руках руді плями. Ще як Теплов супроводжував наставником його за кордон, він звик ставитися до нього з послухом і пошаною, тепер той був радником при ньому, а більше "оком" Петербурга, наглядачем, одначе Кирило давно дав йому зрозуміти, хто тут старший, а за порадами майже не звертався. Знав і те, що Теплов про все доносить у Сенат, але не брав того до уваги. Одначе йому кортіло якось викликати Теплова на довірчу розмову, може, вдасться щось випитати в нього.
— Чудовий баличок, і чечуга також, її стає дедалі менше.
— Чечуга? — І почав розглядати: — Так це ж стерлядь.
— По — вашому. А по — нашому — чечуга.
— Все у вас не так, все у вас по — своєму.
— А що в тому поганого? — Кирило краяв балик на тонкі скибки.
— Має бути однаково. Все однаково.
— Все в світі?
— Ні, в світі — ні. А в нас… Одне государство, одне військо, одна мова.
— А коли вона не однакова? Склалося так оддавна. З віків.
Очі в Теплова маленькі й бігали, як миші.
— Не повинно так бути. Ще Петро Великий указав.
"Чи знає він щось? Про щось здогадується? Здається, ні".
— Петро Великий наказав усім бороди зголити, німецькі штани _ носити… А тепер носять французькі. Гаразд, то все пусте. Їжте балик, надзвичайно смачний, запорожці прислали. У них все доладне.
— Хіба що балик, — микульнув очима Теплов. — Ніякої користі з них. Одна обуза.
— Не було б цієї обузи, не було б і нас. Були б під турками.
— Ну, то колись… А тепер он — є лінія, є російські війська на границі, запорожців не треба.
Кирило усміхнувся в думці.
— Так що ж їх, у Дніпрі втопити?
— Зачєм. Обернуть у крестьян, у крепостних.
— У нас і селяни не всі кріпаки.
— Це неправильно. Має бути як у Великоросії. Тільки трохи гірше. Одно насєлєніє. Один кнут на всіх. Тільки для малоросів трохи більший, привчити їх до порядку.
— Мені здається, імператриця так не думає.
— То братєц ваш вбив їй такі думки в голову.
— Імператриця любить малоросійський народ. Вона повернула чимало наших законів. І далі дбає…
— Це я знаю. Вона б згодна й монархічне правління… надати Малоросії, спадкове гетьманство. Це для вас шанс. Подавайте клопотання.
Кирило насторожився. Щось тут було негаразд. Отже, Теплов знає про наміри старшини. І під’юджує. Це неспроста.
— Вам би це підказати їй.
— Моя справа — сторона, — посміхнувся лисячою посмішкою. — Я тут ні до чого, — витер серветкою масні губи. Пив пиво великими ковтками, й борлак з рудуватою щетиною підскакував, як горобець у чужому просі.
А все ж спробував посіяти сумніви в Кирилові.
— Тільки як житиме самостійна Малоросія?
— А так, як інші. Як Польща, як Пруссія, як Австрія. У нас є вихід до моря, трохи натиснемо й проженемо з Криму татар. І все у нас є. Земля в нас багата.
— Це, мабуть, правда. "Багата і обільна", але порядку… — процитував літопис.
— Порядок наведемо. Вже наводимо. Військо своє у нас завжди було. Гарне військо.
Про військо думав останнім часом багато. У Мазепи з Карлом разом було сорок тисяч — це мало. У Петра — сто п’ятдесят. Отже, треба військо ладувати, навчати на новий лад. Навіщо? Ще до кінця не знав.
У відчинене вікно разом з передосіннім вітерцем, що ніс запахи стиглих яблук, гниючих грушок, долітав глухий стукіт ціпів — по клунях і на розчищених точках в кінці городів молотили збіжжя. Молотили здебільшого убогі господарі, заможні своє молотитимуть по клунях зимою. На городах віяли намолочене за день: розстилалися попони, рядна, з плетених коробок, піднятих на руках угору, сипали збіжжя, вітер відносив полову, і вона лягала сіро — жовтими заметами.
— Люди молотять хліб, — сказав Кирило. — В ньому багатство і сила Малоросії. Без цього Великоросія великий нуль. — Посмоктав шматочок балика й додав: — Треба шанувати і оберігати її.
Увечері Теплов, покусуючи кінчик гусячого пера, писав дрібними косими літерами: "…і сепаратистські настрої старшини. Їх поділяє сам гетьман, він не любить Великоросію, хоч і служить їй. Як не люблять всі малоросіяни. Виношує мрію зробити гетьманство спадковим, а свою державу самостійною. Його треба прибрати".