Шпиталь був у старій кособокій хаті при церкві. Там в основному жили старці, кілька калік. Метушився дячок, вийшов з хати піп.
— Його треба лікувати, — сказав Кирило.
— Зараз ми пошлемо по бабу Мартоху, — мовив дячок.
— Це по шептуху?
— Ні, вона гарна знахарка. Лікує зіллям. Вона враз накладе потрібне зілля, припарки.
Хлопця занесли до шпиталю. Прийшов сотник, років сорока чоловік, чорновусий, гожий з себе, не запобігав, не кланявся вельми.
Гетьман сказав, що це село (перше з ключа його сіл, яке трапилося на шляху) наділено йому на ранг, тобто воно його.
— Мабуть, так, — погодився сотник, — але це село козацьке, тут майже всі козаки, тільки з десяток посполитих, підлеглих вашої світлості. Так що прибутків вам з нього буде небагато.
В цей час за спиною в Кирила почувся лемент. Він оглянувся. До нього поривалася стара жінка, розпатлана, розкуйовджена, двоє козаків її не пускали.
— Пустіть! — звелів гетьман.
Жінка підбігла і впала Кирилові в ноги, колінкувала до його чобіт.
— Ой, паночку, вельможний паночку, порятуйте, явіть вашу високу милість.
— В чому тебе рятувати?
— Не мене, а сина Карпа. Закували його, на спитки беруть. Ой, пропав він, пропав нізащо.
— За що закували?
— Москаль хотів коня забрати…
— Як забрати?
— А так, як у всіх вони беруть. А Карпо кинувся, схопив за вуздечку, схарапудив коня. Москаль тоді до зборні, до свого офіцера: "Слово і діло государеве". Буцімто Карпо на саму царицю щось сказав. А що він може сказати, він же її не знає.
Кирило нахмурився, погано починалася його дорога.
— Приведіть Карпа, солдата і офіцера.
Їх привели дуже швидко. Солдат був вельми голінний, молодецький, з кирпатим носом, нахабними світлими очима — справжній хазяїн тутешніх місць. Не знітився перед гетьманом, почував свою безкарність.
— Він, — гетьман вказав на Карпа, — справді лаяв Її Величність?
— Лаяв, усіма поносними словами.
— А хто це чув?
— Я.
— А ще хто?
Солдат затнувся.
— Ось вона, — вказав на Карпову матір.
— Бреше він, як пес! — скрикнула жінка.
— Ти лаяв? — Кирило до Карпа.
— За щоб я її лаяв. При чім тут вона.
Кирило вже добре знав, що таке "слово і діло государеве". Звинуваченого будуть катувати доти, доки не закатують, а якщо зізнається — відбудеться легшою смертю: відітнуть голову.
Кирило подивився на офіцера, той знітився, бачив, у який бік повертає справа.
— Ти знаєш, хто я? — вже грізно запитав Кирило.
— Гетьман…
— І генерал — поручик війська Її Величності. Як же ти кував козака, не маючи свідків його провини? Ти ж знаєш, що є закон…
— Винуватий, ваша світлосте.
— На два тижні під арешт. Доповіси своєму начальнику. А цьому — на солдата — тридцять батогів. Козака відпустіть. — І повернувся спиною.
"Треба щось робити з цими московськими полками. Плюндрують край".
Дорогою, попід самим тином, ішов гурт жінок. Ще молоді, а страшенно обірвані, йшли з галасом, з реготом. На плечах несли щось велике, змотане.
— Куди вони? — запитав у сотника.
— На став. Риба грає. Це я велів.
— На ставу є млини?
— Немає.
Кирилу захотілося подивитися на став. Він бачив, як молодиці розмотували невід, як заходили у воду.
— Секлето, ти дуже високо закасалася, ще випурхне щось.
— Ось цей великий пан упіймає, ха — ха — ха!
Кирило почервонів. Молодиці йому подобалися. Вони заходили у воду, по троє на крило. Сотник стояв на березі, курив люльку, дим зносило на Кирила, дим був пахучий. З лепешняку знялося три чаплі, залопотіла крилами дика качка, на розсохатій вербі кувала зозуля. Курів плоскінь над ставом, висвистував вівчарик, високо вгорі розпластався на дужих крилах орел, виразно біліли дві плями внизу на крилах, гуси на ставу знялися й полетіли в село. Благословенний край, благословенна земля. Й згадався козак, закутий у залізо… Не благословенна земля.
— Нижче ліве крило опускайте. Заходьте від куща. Швидше, швидше ворушіться.
— Скажеш це вночі своїй жінці.
Молодиці витягли волок. Він був повен риби. Витрусили його на траву, зайшли ще раз. А тоді перебирали рибу, сортували. А під триногою, під велетенським казаном уже горів вогонь. Кирило повернувся, щоб іти, але його зупинив сотник:
— Лишайтеся, пане гетьмане, покуштуєте юшки: сомик попався і два судаки. І лини є гарні. Такої юшки ви ніколи не їли. Не погребуйте.
Це було сказано так просто, так щиро, що Кирило, хвилю провагавшись, погодився.
Юшка була справді дуже смачна, з петрушкою, цибулею, кропом, добряче наперчена. І чарка горілки вельми засмакувала гетьману.
— Горілку де берете? — запитав Кирило.
— Самі шафуємо, — не став обманювати сотник. — Тільки ми для себе, це он Середина — Буда шафує на пів — Московії.
"Треба буде довідатися все про горілчаний промисел, — подумав гетьман. — І навести там лад". Вони одійшли під вербу, розмовляли, Кирило розпитував про сусідні села, які також належали йому, котрі з них козацькі, скільки землі, які мають промисли. В цей час з вулички, яка вела на луг з села, підійшла дівчина, чи жінка, тілиста, з великим круглим обличчям, з великими, як паляниці, грудьми, в баєвій з мушками юпці, передня запаска — синя, задня — червона.
— Пане сотнику, — з ходу сказала вона крикливим голосом, — Омелько мене збезчестив.
— Отакої, — вибив об вербу люльку сотник. — От негідник, от почвара. Ось я йому. — І до дівки: — А ти що хочеш, щоб я його на тобі женив?
— Свят — свят, нащо він мені здався.
— Тоді що?
— Відшкодування.
Сотник підморгнув гетьману:
— Компенсації. Грішми? Добре, буде тобі відшкодування. Приходь, як череда йтиме. — І покликав від казана хлопця: — Степане, жени до мене Омелька.
За півгодини Омелько стояв перед сотником. Високий, вислоплечий, висловухий, з великими, здивованими, як у теляти, очима.
— Слухаю пана сотника.
— Ах ти розпутник, ах ти курвій, ти що ж це… Вівдю збезчестив. Мабуть, цноту її забрав.
— Яка там цнота, — махнув рукою Омелько.
— Тим більше. Добрий чоловік бачить калюжу — обійде її. А ти… Поклав на наше село безчестя. Увечері, як ітиме череда, принесеш три копи грошей.
— Де ж я їх візьму…
— Де хочеш. Продай щось або позич. А то — в холодну. І на ганьбу під церковну дзвіницю.
Кирила так зацікавила ця справа, що він залишився до вечора. Коли пройшла череда, заповнивши запахом молока вузькі вулички, і вляглася пилюка, з обох країв сотникових воріт стояли Омелько і Вівдя. Спершу сотник покликав Омелька.