— Будемо шукати. — Єлизавета категорична. Гнів зробив її ще гарнішою.
Попри всю нехіть, їй ще довелося сьогодні засідати. Вона відновила Сенат: так було при Петрі І, вона наслідувала його, та й так було легше: віжки в одних руках. Сенат засідав у царському палаці. Перед нею стояв пісочний годинник — на скільки поділок просипалося піску, стільки вирішено справ. Здебільшого справи були несподівані: в Сибіру малолітні вбили двох хлопчиків. Виникла суперечка: кого вважати малолітніми. Сперечалися дві години, поклали: малолітніми вважати до сімнадцяти літ. А далі — яка кара? Бестужев: тортури, вирвати ніздрі й на каторгу. Хтось тихо: "Так це ж діти". Єлизавета подивилася на Олексія, який сидів у куточку, він не був сенатором і участі в засіданні не брав.
— Що у вас в такому разі роблять?
— У нас їх одсилають у монастир, — тихо сказав Олексій. — Виховують Богом, молитвою і працею.
— Гаразд, — підвелася з крісла Єлизавета й закрокувала по кімнаті. — Дати всім батогів і — в монастир.
І решта справ були марудні, важкі: бунтували буряти, якути, їх усмиряло військо, а з мордвою, калмиками, чувашами зовсім не знали що робити — вони відмовлялись приймати хрещення, зв’язаних, у кайданах їх занурювали в купіль, у Казанській губернії попалили мечеті, а вони, непокірні, спалювали селища разом з собою, жінками й дітьми. Іноді спалювали жінок і дітей, а самі втікали світ за очі, наздогнати їх було в лісах неможливо. Єлизавета в думці радилася з Богом, що їй робити, й не могла дійти жодної думки: серце їй квилило, але глибока віра в Бога не дозволяла відпустити іновірців від Всевишнього. Насамкінець секретар оголосив два укази імператриці, вони не підлягали обговоренню, Єлизавета навіть піднесла над столом руку, забороняючи всілякі зауваження. Перший указ оповіщав: "У всій нашій імперії жидам жити заборонено… з усієї нашої імперії всіх чоловічої і жіночої статі жидів, з усім їхнім майном, негайно вислати за кордон і далі ні для чого не впускати, хіба що хтось із них захоче бути в християнській вірі грецького сповідання".
Одначе Бестужев зважив:
— Ми підірвемо торгівлю.
— Від ворогів Христових не бажаю прибутку, — відрізала імператриця.
По тому секретарем Сенату був зачитаний другий указ. Уже майже три роки козацька депутація, намовлена Олексієм Розумовським, просить виборів гетьмана: Лизогуб, Ханенко і Гудович чекали в Петербурзі рішення, а його все не було. Вони квартирували в будинку полковника графа Захара Григоровича Чернишова, давно проїли всі кошти, надані їм гетьманською канцелярією і присилані потім з Глухова кілька разів, їх тримали на світі подачки Олексія Григоровича і його підтримка, імператриця, підштовхувана Олексієм, обговорювала цю справу поодинці з канцлером, віце — канцлером, членами Сенату, одного вкоськає, другий стає орця, але ось тепер зважилася на іменний указ про алексію гетьмана в Малоросії, "так, як за гетьмана Скоропадського було", а Сенату "негайно всі потрібні розпорядження учинить". З депутатами мав їхати генерал граф Гендриков.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Зустрічали депутацію урочисто. У Глухові зібралася вся старшина, від генеральних до сотників, і духовенство на чолі з патріархом Тимофієм Щербацьким, а просто так — хмара люду на площі. Вишикувалось козацтво, всі десять полків, та ще й компанійці. Гендриков їхав у багатій кареті в оточенні козаків та гренадерів, їхали асистенти, секретар колегії іноземних справ Степан Писарєв тримав велику, срібну з позолотою, тарілку, й скупе зимове сонце грало на позолоті, на тарілці лежала царська жалувана грамота. За ними їхали генеральний суддя Яким Горленко, генеральний підскарбій Михайло Скоропадський, генеральний писар Андрій Безбородько, генеральний хорунжий Михайло Ханенко, генеральний бунчужний Дем’ян Оболенський, бунчукові товариші несли царські й козацькі прапори, а також булаву, бунчук, печатку. На дерев’яний поміст, застелений килимами, поклали на стіл клейноди, на поміст зійшов Гендриков і прорік, що козаки мають "избрать из природных своих людей по своим правам и вольностям вольными голосами гетмана". Писарєв зачитав царську грамоту, Щербацький висловив глибоку подяку Єлизаветі, Гендриков тричі закричав на всі боки: "Кого желаете избрать гетманом?" — і тричі луна відбилася від церкви тисячами голосів: "Графа Кирила Григоровича Розумовського".
Двоє козаків під самою церквою гомоніли між собою. Козак у шапці з червоним шликом сказав:
— А чого було не домовитись і гукнути когось іншого, міцнішого, бувалого в походах?
Другий козак у шапці з плескатим синім верхом відказав:
— Тоді б не мали ніякого.
По майдану котився гомін. Ревнули сто і одна гармата й погасили громом усі розмови, а клейноди і жалувану грамоту вже несли до Миколаївської церкви, де їх освятили. Всі були урочисті, всі раділи: старшина, що мають гетьмана, і це вже навічно, колись оберуть іншого, московіти в передчутті багатих дарунків (Гендриков в ознаку благоденствія отримав десять тисяч карбованців, його почет — три тисячі), прості козаки наперед смакували щедрий могорич.
Самого Кирила не було, його затримали в Петербурзі, де Єлизавета з свого боку, а Олексій зі свого давали останні настанови, а сам Кирило востаннє обціловував улюблених фрейлін. Він приїхав пізніше.
Було літо. Полями й садами гуляв червень, жита хилили повнозерний колос, трави просилися під косу.
Гетьман в оточенні всіх полків, які зустрічали його на кордоні, в’їхав у Глухів, де його біля міської брами чекала генеральна старшина. В церкві гетьмана окропив свяченою водою архімандрит, у гетьманському палаці віч — на — віч зустрілися гетьман і старшина. Вдивлялися одне в одного. Старшина в надії, радості і тривозі — нарешті дочекалися хоч такого гетьмана — колись, дасть Бог, буде кращий, не отакий дженджуристий хлопчик у заморському каптані. Кирило відчував настороженість, водночас від такої зустрічі трохи мліло в голові, всі ці знаки уваги, гарматні постріли на його честь, литаври — відчував велич вознесіння й водночас якусь непевність. Просто вловлював душею, чуттями, як мисливський пес чує в хащі вовка. За спиною стояли Париж і Петербург з їхніми звабами, легким життям, чарівними жінками, все таке знайоме, близьке, миле, а тут оці дебелі дядьки у важких чоботях, з великими вусами і довгими шаблями, кошлатими бровами, що вони хочуть від нього, на що сподіваються, й чого йому сподіватися від них?