Лягли раніше, а ледь зажевріло на сході, рушили в зимовище Трофимова, розташоване на Камінному струмку. День видався гожий. Іти по сухому снігу сама насолода. А тут то білка уркне, то рябчик крилами об гілля залопотить. Друзі й незчулися, як настав вечір. До Камінного струмка залишалося не більше години ходу. Сховалося сонце, але довго ще на небі не вгасала вечірня зоря. Йти лісом було легко. Тільки підійшовши впритул до хатки, хлопці помітили струмочок блакитного диму над залізною трубою — мисливці повернулися з ловів і готували вечерю.
Добряче здивувався Трофимов, побачивши свого племінника, про якого знав, що той полює віддалік.
— Чи не заблукали ви, хлопці? — звернувся він до гостей, привітно усміхаючись.
— Ні, дядьку Андрій, ми тигрицю знайшли. Біля нашого барачка живе. Певно, в неї тигренята є. Вона їм кабанів тягає. Самі бачили. Сліди свіжі. От ми й прийшли вас повідомити.
— Може, спіймаємо? — несміливо додав Микола, втручаючись у розмову племінника з дядьком.
Полювання не було головною професією Трофимова. Працюючи комбайнером, він лише на три місяці вирушав у ліс із давніми своїми товаришами по мисливству. Добував він усе, що траплялося,— від білки до ведмедя і від кабарги до лося. Ловив Трофимов і тигрів. На цю зиму він теж мав завдання узяти двох тигренят для цирку, але слідів амби ще не траплялося. Він уже не сподівався вловити "володаря джунглів" і тому дуже зрадів несподіваному повідомленню племінника.
По вечері мисливці склали план дій. Вирішено було повернутися всім у барачок Петра і спробувати вистежити тигрицю. Якщо вона навіть уже в чотирирічному віці, узяти її живцем, а якщо в неї діти, то й переловити тигренят. Приамурські тигролови не зважуються брати тигрів, вік яких більший чотирьох років. Лише раз, помилково, Трофимов напав на п'ятирічного тигра. Звір поламав рогульки, поранив ловця і, неушкоджений, втік.
Промисловики не ставлять просторих мисливських хат. Міцні морози, та ще з вітром, змушують будувати крихітні барачки з низькою стелею, на двох-трьох чоловік. Щоб увійти в таке житло, доводиться згинатись і пролазити в маленькі дверцята навколішках. Але зате дров для опалення потрібно і мало. Адже далеко не кожне дерево годиться на дрова. Для приготування їжі краще підходять всохлі на корені кедр чи берест, а для опалення потрібні вогкі дрова з береста та берези. Ці породи вирубуються найперше біля хижки, і хоч стоїть вона в лісі, по дрова ходити доводиться іноді далеко.
Довго не могли заснути мисливці. Загасивши свічку, лежали вони на нарах, перебираючи в пам'яті бачене за день. Повставали рано. Сніданок складався із гречаної каші, вареної кабанятини й міцного чаю. Потім підперли двері хатки кілком і вирушили в дорогу. Надвечір були в барачку хлопців.
— Ну, Петре, показуй, де бачив тигрячий слід,— звернувся вранці Трофимов до племінника.
— Недалеко він — години півтори ходу.
Прийшовши до поваленого кедра, Трофимов уважно оглянув сліди, потім підійшов до місця, де був схоплений кабан. Оглядаючи кущі, він зняв з гострого сучка маленький клаптик і шерсті, поклав його на долоню і підкликав до себе товаришів
— Шерсть, дивіться, не тигряча, та й слід малуватий. Либонь, барс пополював на кабанів. Щось ти, Петрику, сплохував: сліди плутаєш.— Але глянув на присоромленого племінника й підбадьорююче усміхнувся: — Не біда, ще навчишся. А от за барса спасибі. Давненько не бачили ми в цих місцях І його слідів. Думав, уже перевелися. А бач, ще й плямистого брати доведеться. Зараз обережно за ним походимо. Собак не пускати.
Тепер попереду йшов Трофимов. Незабаром сліди привели мисливців у смерічні хащі. Тут, сховавшись од всюдисущих ворон, барс з'їдав свою здобич. До неї він повертався двічі, від підсвинка зосталися голова та ноги. Пройшовши по сліду кілька кілометрів, мисливці переконалися, що барс отаборився в цьому районі, ходить великими колами і не має наміру залишати такі багаті копитним звіром угіддя.
Повернувшись до хижки, мисливці вирішили день перепочити і як слід підготуватися до переслідування звіра.
— А що як барс виявиться величезним і попре на нас, стріляти його можна? — спитав Микола. Він уперше брав участь у ловлі великих хижаків, але чув, що старих тигрів не беруть,— звір дужий і постояти за себе вміє.
Трофимов усміхнувся.
— Ти, друже, і справді бабахнеш по звіру. Тож доведеться тобі замінити кульові патрони на холості. Тими смали досхочу, якщо надто лячно стане.— Але, бачачи, що Микола не вірить у серйозність цих його слів, додав: — Барс слабіший і лякливіший за тигра. Навіть старий на людину не йде. Цього звіра у будь-якому віці пов'яжемо. Але він швидший на ноги. Доведись йому собаку в лісі зустріти — задавить і з'їсть, а от наваляться на нього три-чотири сміливі тигрятники — лякається, тікає або на дерево лізе. Одне слово, сам побачиш.
Товариші Трофимова неодноразово були на ловлі тигрів. Довелось і Петрові якось допомагати зв'язувати лапи тигреняті. Лише для Миколи це було перше бойове хрещення, тому він ставив так багато запитань і хвилювався більше за всіх.
Настав день виходу. Все було передбачено: в рюкзаки поклали запас харчів, казанки, сокири, прихопили вовняну ковдру. Собак вели на повідках. Вирішили взяти й Більчика: нехай вчиться, хоч гавкатиме, і то користь.
Вийшовши на слід барса, мисливці пройшли цілий день, але так і не виявили його денного лігва. Заночували в лісі на березі струмка з проточною смачною водою.
Другого дня слід повів мисливців по урвистому схилу сопки. Люди здиралися по камінню, хапаючись руками за кущі та ліани. Вийшовши на вузьку ізюбрячу стежку, мисливці зупинилися перепочити. Звідси відкривався мальовничий краєвид. Безмежне темно-зелене море диких лісів лежало перед ними. Верхівки довгих сопок, немов велетенські хвилі з білими гребенями, котилися до обрію. На сопці гуляв вітер. Стояти нерухомо було холодно.
Стежка привела в скелясте міжгір'я, поросле колючим чагарником. На одному з його схилів сніг в затишному кутку, відгородженому камінням, розтанув, розкривши клапоть землі, густо всіяний торішнім листям.
— Ось де він відпочивав! — вигукнув Трофимов, показуючи на лігво звіра й махові сліди, що вели до верхівки сопки.